Того дня він пішов оповістити, що невеличкий загін німецької піхоти зупинився в нього позавчора близько другої години й майже відразу вирушив далі. Унтер-офіцер, що командував загоном, розмовляв по-французькому.
Йдучи з дому, старий, із страху перед вовками, які починали лютувати, брав з собою собак, двох вовкодавів
з лев'ячою пащею, а жінкам наказував добре замикатись у хаті, тільки смеркне.
Молода нічого не боялася, а стара завжди тремтіла й повторювала:
— Добром це не скінчиться, ось побачите, добром не скінчиться.
Цього вечора вона тривожилась більше, ніж звичайно.
— Не знаєш, коли батько прийде? — спитала вона.
— Ну, напевно, не раніше одинадцятої. Він завжди пізно повертається, коли обідає в коменданта.
Молода жінка почепила казанок над вогнем, щоб зварити юшку, і раптом вона завмерла, прислухаючись до неясного шуму, що долинав крізь комин.
Вона прошепотіла:
— В лісі хтось ходить… Чоловік сім-вісім, не менше.
Мати, перелякана, спинила прядку й пробелькотіла:
— О Боже мій, а батька нема!
Не встигла вона договорити, як сильні удари струснули двері.
Жінки не озивались, і гучний гортанний голос крикнув:
— Фідчиняти!
Після паузи той самий голос повторив:
— Фідчиняти, інакше я ламаю двері.
Тоді Бертіна сунула в кишеню спідниці великий револьвер, що висів над вогнищем, і, притуливши вухо до дверей, спитала:
— Хто там?
— Я єсть той замий загін, що фше буф.
— Чого вам треба? — провадила далі молода жінка.
— Я заблукаф з мій загін ще від ранок. Фідчиняти, бо я ламаю двері.
Лісничисі нічого не лишалось, як відсунути засув. Прочинивши двері, вона побачила в блідому сніжному відблиску шестеро чоловік, шестеро прусських солдатів, тих самих, що приходили позавчора.
Вона спитала рішучим тоном:
— Чого вам треба в таку пору?
Унтер-офіцер повторив:
— Я заблукаф, зовсім заблукаф, я фпізнаф ваш будинок, я не маф їсти від ранок, мій загін теш.
— Ми з матір’ю самі в хаті,— сказала Бертіна.
Солдат, що видавався непоганою людиною, відповів:
— Нічого. Я вас не буду крифдити, тільки фи нам дафати їсти. Ми фмирати від голод і фтома.
Лісничиха відступила набік.
— Заходьте, — сказала вона.
Солдати увійшли. Вони були запорошені снігом, а на касках у них лежав такий товстий пухнастий шар снігу, що вони скидалися на тістечка із збитими вершками. Всі були стомлені й змучені.
Молода жінка вказала на дерев'яні лави по обидва боки стола.
— Сідайте, — сказала вона. — Я вам зварю юшку. Видно, ви зовсім знесилились.
І вона засунула двері, підлила води в казанок, вкинула масла й картоплі, зняла з гачка над вогнищем шмат сала, відрізала половину і теж укинула в юшку.
Шестеро солдатів стежили голодними очима за кожним її рухом. Рушниці та каски вони поскидали в кутку і тепер сиділи й чекали, наче слухняні діти на шкільній лаві.
Мати взялася знов за пряжу, щохвилини розгублено зиркаючи на солдатів-загарбників. Чути було тільки тихе гудіння прядки, потріскування вогню та булькотіння води в казанку.
Аж раптом усі здригнулись від якогось дивного звуку за дверима, схожого на хрипке дихання й хрипіння звіра.
Німецький унтер-офіцер кинувся до рушниць. Лісничиха жестом спинила його й сказала, усміхаючись:
— Це вовки, вони, як ви, теж никають голодні.
Німець не повірив і схотів глянути, але, тільки-но двері
прочинились, він побачив двох великих сірих звірів, що тікали швидким розмашистим клусом.
Унтер-офіцер вернувся на місце, пробурмотівши:
— Я не хотіф пофірити.
І став чекати юшки.
Німці жадібно накинулись на страву, наминали, роззявляючи роти аж до вух, щоб глитнути якнайбільше, 'їхні круглі очі вирячувались, а в горлі булькотіло, наче в ринві.
Жінки мовчки дивились, як швидко ворушаться руді бороди і як картоплини наче провалюються у ці рухливі зарості.
Потім німці схотіли пити, і лісничиха спустилась у погріб націдити їм сидру. В погребі вона загаялась. Це було невелике склеписте підземелля, що, за переказом, правило під час революції за в'язницю й схованку. Спускались туди вузенькими крученими сходами через люк у кутку кухні.
Бертіна повернулась, нишком посміюючись сама до себе.
Вона подала німцям глек сидру. Потім вони з матір’ю повечеряли в другому кутку кухні.
Солдати наїлись і задрімали, сидячи біля стола. Час від часу хто-небудь із шістьох стукався лобом об стільницю і, прокинувшись, випростувався.
Бертіна сказала унтер-офіцерові:
— Лягайте біля вогню; либонь, і на шістьох місця вистачить. А ми з мамою підемо до моєї кімнати нагору.
Жінки зійшли на горішній поверх. Чути було, як вони замкнулись на ключ, потім ходили деякий час, нарешті затихли.
Пруссаки полягали долі, ногами до вогню, підклавши під голови згорнені шинелі, і скоро всі шестеро захропли на шість голосів, хто дискантом, хто басом, але всі однаково протяжно й оглушливо.
Спали вони, мабуть, уже давно, коли пролунав постріл, і такий гучний, наче стріляли в стіну будинку. Солдати вмить схопилися, але тут знов прогриміли два постріли, а за ними ще три.
Двері нагорі розчинилися навстіж, і показалась лісничиха, боса, в сорочці й нижній спідниці, перелякана і з свічкою в руці.
— Цч. французи, — пробелькотіла вона, — чоловік двісті, не менше! Вони підпалять будинок, якщо застануть вас тут. Швидко лізьте в погріб, тільки не галасуйте. Якщо будете галасувати, ми пропали.
Унтер-офіцер розгублено прошепотів:
— 'Ми згодні, ми згодні. Де ми пофинні шпускатись?
Жінка хутенько відкинула вузьку квадратну ляду, й
шестеро німців один по одному спустилися в підземелля, задкуючи й намацуючи ногою східці.
Але тільки-но сховався останній шишак, Бертіна зачинила важку дубову ляду, товсту, мов стіна, міцну, як сталь, припасовану на шарнірах, двічі повернула ключ у величезному замку й засміялася беззвучним переможним сміхом, їй страшенно кортіло піти в танок над головами полонених.
Вони не ворушилися, спіймані в міцний кам’яний мішок, куди повітря проходило тільки через загратований душник.
Бертіна, не гаючись, знов роздмухала вогонь і почепила казанок, щоб підварити юшки, бурмочучи:
— Батько стомиться за цю ніч.
Потім вона сіла й стала чекати. Чути було тільки дзвінкий маятник годинника, що рівномірно цокав серед тиші.
Час від часу молода жінка'кидала на циферблат нетерплячий погляд, що мовби промовляв: «Чого так довільне рухаються стрілки!»
Незабаром їй вчулося, що під ногами в неї шепочуться. З-під цегляного склепіння долинав невиразний гомін. Пруссаки, очевидно, здогадались, що їх обдурили. Унтер-офіцер піднявся крученими сходами й загрюкав кулаком у ляду.
— Фідчиняти! — загорлав він.
Бертіна підвелась, підійшла ближче й спитала, перекривлюючи його:
— Чого фи хотіли?
— Фідчиняти!
— Я не фідчиню.
— Фідчиняти, інакше я ламати твері! — скаженів німець.
Вона засміялась.
— Ламай, ламай, голубе!
Він загрюкав прикладом рушниці в дубову ляду. Але така ляда не піддалася б і таранові.
Лісничиха почула, що німець спускається. Потім піднімались один по одному солдати, пробували свою силу й міцність замка. Але, вирішивши, мабуть, що всі спроби марні, вони спустились у погріб і знов стали радитися.
Жінка спершу прислухалась до них, потім відчинила двері й стала вслухатися в пітьму.
До неї долинуло віддалене гавкання. Вона засвистала по-мисливському, і майже відразу дві величезні собаки виринули з темряви й радісно кинулись до неї. Вона схопила їх за шиї й притримала, щоб вони не бігли далі. Потім гукнула щосили:
— Гей-гей, батьку 1
— Ґей-гей, Бертіно! — відповів здалеку голос.
Вона трохи почекала, потім знов крикнула:
— Гей-гей, батьку!
— Гей-гей, Бертіно! — відповів голос уже ближче.
— Не йди повз душник, — крикнула лісничиха. — В погребі пруссаки.
Ліворуч між двома деревами виринула висока постать старого. Він стривожено спитав: