— Пруссаки в погребі? Чого їм там треба?
Молода жінка засміялась:
— Це ті самі, що були. Вони заблудили в лісі, і я їх посадила в холодочку у погріб.
І зона розповіла, як налякала німців пострілами та замкнула в погребі.
Старий, усе ще суплячись, спитав: и— Що'ж меш тепер з ними робити?
— Приведи пана Лавіня з усім загоном. Хай візьме їх у полон. Ото зрадіє!
Старий Пішон усміхнувся:
— Певно, що зрадіє.
Дочка сказала:
— Ось юшка, поїж та йди швидше.
Старий сів за стіл і заходився їсти, спершу поставивши на підлогу дві миски з юшкою для собак.
Почувши голоси, німці замовкли.
За чверть години Ходуля знову вирушив у дорогу. А Бертіна, підперши голову руками, стала чекати.
Полонені знов заметушились. Вони без угаву кричали, несамовито грюкали прикладами в непохитну ляду. Далі почали стріляти в душник, сподіваючись, мабуть, що їх почують, коли якийсь німецький загін проходитиме по-' близу.
Лісничиха наче завмерла: але весь цей шум хвилював, дратував її. Шалена лють клекотіла в ній. їй хотілось перебити їх, мерзотників, щоб вони замовкли. Вона нетерпеливилась чимдалі дужче, не спускала очей з годинника, рахувала хвилини.
Минуло півтори години з того часу, як пішов батько. Тепер він уже в місті. Вона наче бачила його. Ось він розповідає усе панові Лавіню; той блідне від хвилювання і дзвонить служниці, щоб йому принесли мундир і зброю. Бертіні так і вчувалося, як розсипається по вулицях барабанний дріб. З вікон виглядають перелякані обличчя. Ополченці вибігають з будинків, напіводягнені, задихані, на ходу застібаючи портупеї, і поспішають до приміщення коменданта.
Потім загін з Ходулею на чолі вирушає в ліс у темряві, по снігу.
Бертіна все дивилась на циферблат. «За годину вони можуть тут бути», — думала вона.
її бив нервовий дрож. Хвилини тяглися нескінченно. Скільки ще ждати?
Нарешті стрілки показали годину, коли, за її розрахунками, загін мав прибути.
Вона знов розчинила двері, щоб послухати, чи не йдуть вони, і побачила тінь, що рухалась обережно. Вона злякалась і скрикнула. Це був батько.
— Мене послали дізнатись, чи нема якір змін, — Ьказав він.
— Ні, ніяких.
Тоді він пустив у темряву довгий і різкий свист. Незабаром поміж дерев з’явилась темна пляма, що поволі наближалася: авангард з десяти чоловік.
Ходуля раз у раз повторював:
— Не йдіть повз душник.
І передні показували тим, що прибували, небезпечний отвір.
Нарешті з’явився основний загін — двісті чоловік, у кожного по двісті патронів.
Пан Лавінь, тремтячи від збудження, розставив своїх людей так, щоб оточити будинок з усіх боків, залишивши вільними тільки великий простір перед чорною дірою душника на рівні землі.
Потім пан Лавінь зайшов у будинок і довідався про чисельність та позиції ворога, який так принишк, що здавалося, — він зник, щез, вивітрився крізь душник.
Пан Лавінь постукав ногою в ляду й гукнув:
— Пане прусський офіцер!
Німець не відповідав.
— Пане прусський офіцер! — повторив комендант.
І знов марно. Двадцять хвилин переконував пан Лавінь онімілого пруссака здатися із зброєю та спорядженням, обіцяючи життя і воїнську шану йому та його солдатам. Але у відповідь не почув жодного знаку згоди чи ворожих намірів. Становище ускладнювалося.
Ополченці тупцювали на снігу, поляскуючи себе руками по плечах, як це роблять візники, щоб зігрітися. Вони позирали на душник, і їх розбирало хлоп’яче бажання пройти повз нього.
Один з них, на ім’я Подевен, меткий надзвичайно, нарешті зважився. Розігнавшись, він промчав повз душник, як олень. Спроба вдалася. Полонені наче повмирали.
Хтось крикнув:
— Там нема ні душі!
Другий солдат і собі пробіг через вільний простір перед грізним отвором. Далі почалось щось подібне до гри в горюдуба. Щохвилини один з солдатів мчав від загону до загону, розкидаючи ногами грудки снігу. Щоб. зігрітися, городяни розпалили великі багаття з сушнику, і яскраве полум’я на мить освітлювало постаті, що бігли з правого флангу на лівий.
Хтосі крикнув j t
— Малуазон, твоя черга!
Малуазон був товстун-булочник; з його гладкого черева повсякчас глузували товариші.
Він вагався. З нього почали сміятися. Тоді він наважився й затрюхикав риссю, відсапуючись і трусячи черевом.
Загін реготав, аж за боки брався.
— Браво, браво, Малуазон! — підбадьорювали його солдати.
Він пробіг близько двох третин усієї відстані, коли раптом з душника блиснула довга червона цівка.
Гримнув постріл, і гладкий булочник, дико зойкнувши, зарився носом у сніг.
Ніхто не кинувся йому на допомогу. Тоді він, охкаючи, поповз по снігу рачки й, вибравшись з небезпечної зони, знепритомнів.
Куля влучила йому у верхню частину стегна.
Після першого переляку, першої розгубленості знову знявся регіт.
Аж тут на порозі з'явився комендант Лавінь. Він уже розробив план штурму. Гучним голосом він крикнув:
— Лудильник Планшю з підручними!
Виступили троє.
— Зніміть з будинку ринви!
Через чверть години комендантові принесли двадцять метрів труб.
Лавінь наказав продовбати якомога обережніше невеличкий круглий отвір коло ляди й сполучити його трубами з помпою колодязя, а тоді радісно оголосив:
— Зараз ми дамо напитись панам німцям.
У відповідь залунало гучне «ура», радісне ревіння, нестримний регіт. Комендант організував робочі команди, які мали змінюватися кожні п'ять хвилин, після чого звелів:
— Качайте!
Залізний важіль був пущений у хід. У трубах задзюрча-ла вода й полилася з тихим рокотом сходами в погріб, немов у басейн для золотих* рибок.
Всі чекали, що буде.
Минула година, потім друга, третя.
Комендант міряв кухню схвильованими кроками, час від часу притуляв вухо до підлоги, намагаючись угадати, що робить ворог, чи скоро він капітулює.
Пруссаки заворушилися. Чути було, як вони пересувають бочки, гомонять, хлюпаються у воді.* 1' *
Годині о восьмій ранку з душника почувся голос:
— Я пажаю говорити с пан француський офіцер.
Лавінь відповів з вікна, не дуже висуваючи голову:
— Ви здаєтесь?
— Я здаюсь.
— Тоді давайте сюди рушниці.
Зараз же з душника викинули на сніг одну рушницю, потім другу, третю, і, нарешті, всю зброю. Той самий голос заявив:
— Пільш нема. Поспішайте. Я зовсім потопаф.
— Досить! — наказав комендант.
Важіль помпи завмер.
Коли до кухні зайшли солдати й стали напоготові з рушницями до ноги, комендант повільно підняв дубову ляду.
Спершу виткнулися чотири голови, чотири біляві мокрі чуприни, а потім вилізли й усі шестеро німців — перемерзлі, вимоклі, перелякані.
їх схопили і зв'язали. І, побоюючись несподіваного нападу, негайно вирушили в путь, розбившись на дві колони: одна супроводила полонених, друга — Малуазона, якого тягли на ношах з солом'яника, покладеного на жердини.
В Ретель повернулися переможцями.
Пан Лавінь був нагороджений орденом за взяття в полон прусського авангарду, а товстун-булочник дістав медаль за поранення в бою з ворогом.
Солдатик
\
Щонеділі, як тільки їх звільняли, двоє солдатиків ішли гуляти.
Вийшовши з казарми, вони звертали праворуч, проходили Курбевуа швидким, широким кроком, немовби ще на муштрі; проминувши останні будинки, вони виходили на голу, курну дорогу, що вела на Безон, і тут притишували ходу.
Обоє низенькі й худі, вони втопали в надто довгих і надто просторих шинелях, рукави яких закривали їм пальці; рясні червоні шаровари заважали їм швидко ходити й змушували широко розставляти ноги. А з-під твердих, високйк кашке^їв майже не видно було облич, бідних, простацьких бретонських облич, наївних майже до дурості, з блакитними, лагідними й спокійними очима.