Він засміявся:
— Я буду дуже обережний!
Взявши несміливо її ручку, що ховалася в зборках вбрання, він зітхнув:
— Як я вас кохаю! Я захворів, чекаючи вас! Ви одержали мого листа?
— Так, дякую. Він дуже мене зворушив.
— То ви не гніваєтеся на мене?
— Звичайно, ні. За що ж? Ви такий милий.
Він шукав палких, трепетних слів, щоб висловити свою вдячність і хвилювання. Не знаходячи їх і занадто хвилюючись, щоб вибирати слова, він знову проказав:
— Як я вас кохаю!
Вона сказала:
— Я вас сюди покликала, бо й тут є вода й човни. Звичайно, це не те, що там, однак і тут непогано.
Вони сіли на лавці біля кам'яної балюстради, що тягнулася вздовж річки, і опинилися майже одні, невидимі нікому. Двоє садівників і три няньки з дітьми були в ту пору єдині живі душі на просторій терасі.
Неподалік від їхніх ніг набережною їхали екіпажі, але вони їх не бачили. Зовсім близько, під муром, що спускався від тераси, лунали кроки, але вони, не знаходячи ще слів для розмови, дивилися на цей гарний паризький краєвид, що тягнеться від острова Сен-Луї та веж собору Богоматері до Мелонських горбів. Вона знов промовила:
— Як тут усе ж таки гарно!
Але його раптом пройняв натхненний спогад про їхнє сходження до небес, на верх башти в абатстві, і, пойнятий жалем за тим спалахом почуття, він мовив:
— Пам’ятаєте, пані, наш зліт біля «Стежки божевільних»?
— Ще б пак… Але тепер, коли я згадую про це, мені стає трохи страшно. Боже, як закрутилася б у мене голова, коли б довелося це повторити! Я тоді зовсім сп’ішіла від повітря, сонця та моря. Гляньте, мій друже, як тут теж чудово в нас перед очима! Я дуже люблю Париж.
Він здивувався, невиразно передчуваючи, що в ній уже нема чогось, що майнуло там, на вершині.
Він прошепотів:
— Все одно де, аби я був коло вас!
Вона мовчки потиснула йому руку. Цей легкий потиск сповнив його більшим щастям, ніж зробили б ніжні слова: серце його звільнилося від тої ніяковості, яка його гнітила, і він зміг нарешті заговорити.
Він сказав їй повільно, майже урочисто, що віддав їй своє життя навік, що вона може робити з ним усе, що захоче.
Вона була йому вдячна, але, як справжня дочка новітніх часів, отруєна сумнівами, як безнадійна невільниця їдкої іронії, вона посміхнулася, відповідаючи йому:
— Не обіцяйте так багато!
Він зовсім повернувся до неї і, дивлячись у саму глибину її очей тим проникливим поглядом, що скидається на дотик, повторив їй тільки що сказане — довше, палкіше, поетичніше. Все, що він писав їй у стількох екзальтованих листах, він висловлював тепер з таким переконливим запалом, що вона слухала його мову, ніби витаючи в хмарах фіміаму. Усім своїм жіночим єством вона ніби відчувала пестощі цих закоханих вуст.
Коли він замовк, вона відповіла йому просто:
— І я теж вас дуже люблю!
Вони трималися за руки, неначе підлітки, що йшли поруч путівцем, і затуманеним поглядом спостерігали, як пливуть річкою пароплавчики. Вони були самі в Парижі, серед невиразного, безугавного, близького й далекого гомону, що носився над ними в цьому місті, повному життя, і вони були тут ще більше усамітнені, ніж на верху високої башти, і на кілька секунд справді забули, що на землі є ще хтось, окрім них.
До неї першої вернулося відчуття реальності і свідомість, що час минає.
— Хочете знов побачитися тут завтра? — спитала вона.
Він поміркував кілька секунд і, бентежачись тим, що
збирався запропонувати, заговорив:
— Так… так… звичайно… Але… чи не побачитись нам десь в іншому місці?.. Тут самотньо… Однак… сюди кожен може прийти.
Вона вагалася.
— Ваша правда… А крім того, ви не повинні нікому показуватися щонайменше зо два тижні, щоб усі повірили у вашу подорож. Буде так мило й таємниче зустрічатися з вами, в той час як усі думають, що вас нема в Парижі. А поки що я не можу вас приймати. Тому… я не уявляю собі…
Він почував, що червоніє, але сказав:
— І я не можу просити вас заїхати до мене. Але ж хіба нема іншого способу, іншого місця?
Як жінка практична, вільна від удаваної соромливості, вона не здивувалася і не обурилася.
— Авжеж. Але про це треба подумати.
— Я вже подумав.
— Уже?
— Так, пані.
— І що ж?
— Чи ви знаєте вулицю В’є-Шан в Отейлі?
— Ні.
— Вона виходить на вулицю Турнемін і Жан-де-Сольж.
— А далі?
— На цій вулиці, чи, вірніше, в цьому провулочку, є садок, а в садку будиночок, з якого можна вийти також на ті дві вулиці, що я назвав.
— Ну, а далі?
— Цей будинок чекає на вас.
Вона поміркувала, потім усе так само невимушено поставила два-три запитання, підказаних їй жіночою обережністю. Він дав роз’яснення, що, мабуть, задовольнили її, бо вона мовила підводячись:
— Гаразд, я завтра прийду.
— О котрій?
— О третій.
— Я вас чекатиму за хвірткою. Будинок номер сім. Не забудьте. Проходячи, лише стукніть.
— Добре. До побачення, мій друже, до завтра!
— До завтра. До побачення. Дякую! Я обожнюю вас!
Вони стояли поруч.
— Не проводжайте мене, — сказала вона. — Побудьте тут хвилин з десять, а потім ідіть набережною.
— Прощавайте.
— Прощавайте.
Вона пішла дуже швидко, з таким стриманим, скромним і заклопотаним виглядом, що була зовсім подібна до тих тоненьких роботящих паризьких дівчат, які вранці біжать вулицями, поспішаючи до своєї чесної праці.
Він звелів везти себе до Отейля, турбуючись, що помешкання не буде готове на завтра.
Але там було повно робітників. Стіни вже оббито штофом, паркет застелено килимами. Всюди мили, стукали, вбивали цвяхи. В саду, рештках колишнього парку, досить
просторому й гарному, було кілька високих і старих дерев, густих палісадників, що створювали видимість лісу, дві зелені альтанки, два газони й доріжки, що крутилися між деревами й кущами. Місцевий садівник уже посадив троянди, гвоздики, герань, резеду і ще десятків зо два різних рослин, прискорити або затримати розквіт яких можна з допомогою пильної уваги, тцоб потім в один день обернути необроблену землю в розквітлу клумбу.
Маріоль так тішився, ніби добився нового успіху; він узяв від майстра обіцянку, що всі меблі будуть на своєму місці завтра перед полуднем, і пішов по крамницях за дрібничками, щоб прикрасити цей куточок зсередини. Для стін він вибрав кілька чудових репродукцій з славетних картин, для камінів і столів — деківський фаянс і кілька дрібничок, що жінки люблять завжди мати напохваті.
За день він витратив свої двомісячні прибутки і зробив це з глибокою втіхою, думаючи, що цілих десять років він заощаджував не з любові до грошей, а тому, що не мав потреби, а тепер, завдяки цьому, міг розкошувати як вельможа.
Другого дня він уже зранку був у флігелі, приймав привезені меблі, казав що де ставити, сам вішав картини, лазив по драбинах, курив пахощами, кропив парфумами тканини та килими. У цій гарячці, в цьому чарівному піднесенні, що охопило всю його істоту, йому здавалося, ніби він ніколи не робив нічого цікавішого, нічого приємнішого, як тепер. Щохвилини він дивився, котра година, вираховував, скільки ще часу відділяє його від того моменту, коли прийде вона, — він підганяв рібітників, турбувався, щоб усе влаштувати якнайкраще, розставити і поєднати всі речі якнайзручніше.
З обережності він відпустив робітників, коли ще не вибило другої години. І поки стрілка на годиннику помалу обходила останнє коло, в тиші цього дому, де він чекав найбільшого щастя, що мого коли-небудь мав зазнати, на самоті зі своєю мрією, переходячи з кімнати до вітальні і назад, розмовляючи вголос, уявляючи, марячи, він тішився такою шаленою любовною радістю, що її не відчував ще ніколи.
Потім він вийшов у сад. Сонячне проміння, пробиваючись крізь листя, падалона траву і якось особливо гарно освітлювало клумбу з трояндами. Отже, і саме небо намагалося прикрасйт* це иобачення. Потім він причаївся за
З Гі де Мопассан, т. 2 хвірткою, але часом прочиняв її, боячись, щоб пані де Бюрн не помилилася.