Він дошукувався причини. І, проказуючи ці листи напам’ять, він зрештою так добре їх вивчив, що збагнув причину: бо в писанні узнаєш людину найкраще. Слова засліплюють і одурюють, бо їх супроводжує міміка, оскільки видно, як вони зриваються з вуст, а вуста подобаються, і очі ваблять. Але чорні слова на білому папері — сама оголена душа.
Завдяки красномовству, професійній спритності, звичці орудувати пером для розв’язання всіляких буденних справ, чоловікові часто щастить приховувати свою натуру за безособовим — діловим чи літературним — стилем. А жінка пише майже лише для того, щоб поговорити про себе, і в кожне слово вкладає трохи себе самої. їй невідомі хитрощі стилю, і в простодушних виразах вона зраджує себе цілком. Він пригадав листи й мемуари славетних жінок, прочитані ним. Як яскраво виступали там усі вони — і манірниці, і дотепні, й чулі! А листи пані де Бюрн його особливо вражали тим, що в них ніколи не виявлялося найменшої чулості. Ця жінка думала, але не почувала. Він пригадав собі інші листи. Він одержував їх багато. Одна міщаночка — вона зустрілася йому під час подорожі і любила його три місяці,— писала йому чудові листи, сповнені трепету, дотепності і несподіванок. Він навіть дивувався гнучкості, мальовничій вишуканості та розмаїтості її стилю. Чим пояснити той дар? Тільки тим, що вона була дуже чутлива, та й годі. Жінка не вибирає виразів; їх підказує її розумові щире почуття; вона не копається в словниках. Коли вона сильно почуває, то висловлюється дуже влучно, легко й без штукарства, під впливом своєї мінливої щирості.
Саме непідробну сутність своєї коханки силкувався він знайти в рядках, які вона писала йому. Вона писала ласкаво й тонко. Але чому в неї не знаходилося для нього чогось іншого? Він-то знайшов для неї слова правдиві, палкі, як жар!
Коли слуга подавав йому пошту, а він поглядом відшукував жаданий почерк на конверті і пізнавав, його проймав мимовільний трепет, серце починало калатати. Він простягав руку і брав листа. Ще раз дивився на адресу і розривав конверт. Що вона йому скаже? Чи буде там слово «любити»? Ніколи вона його не писала, ніколи не вимовляла, не додавши «дуже»: «Я вас дуже люблю», «Я вас палко люблю», «Хіба ж я вас не люблю?» Він добре знав ці вирази, що втрачали сенс від того, їцо до них додається. Хіба можуть існувати якісь мірки, коли когось опановує кохання? Хіба можна судити, чи ти добре кохаєш, чи погано? Дуже любити — як це мало! Коли любиш — просто любиш, ні більше, ні менше. Це не потребує ніяких додатків. Поза цим словом не можна нічого ні придумати, ні сказати. Воно коротке, воно самодостатнє. Воно стає тілом, душею, життям, цілою істотою. Його почуваєш як пал крові, вдихаєш як повітря, носиш у собі як Думку, бо воно стає єдиною Думкою. Крім нього, ніщо не існує. Це не слово,'це невимовний стан, зображений кількома літерами. Хоч би що ти робив, ти нічого не робиш, нічого не бачиш, нічого не відчуваєш, нічим не тішишся, ні від чого не страждаєш так, як раніш. Маріоль став здобиччю цього короткого дієслова; і його погляд пробігав по рядках, шукаючи хоч ознаки ніжності, подібної до його почуття. Правда, він знаходив там лише те, що дозволяло казати самому собі: «Вона дуже мене любить», але аж ніяк не вигукнути: «Вона мене любить!» Вона в листуванні провадила далі гарний і поетичний роман, початий на горі Сен-Мішель. То була любовна література, але не любов.
Скінчивши читати й перечитувати, він замикав у шухляді ті милі листи, що викликали в ньому розпач, і сідав у кріслі. Вже багато тяжких годин провів він так.
З часом вона почала відповідати рідше, їй, напевне, обридло складати фрази і говорити все про одне й те саме. До того ж вона переживала смугу світських хвилювань; і Андре відчував те з гострим болем, що його завдають стражденним серцям дрібні прикрості.
Тієї зими давалося багато балів. Якийсь вихор забав охопив і закрутив Париж. Цілі ночі по місту їздили фіакри й карети, за піднятими шибками яких мигтіли, мов білі привиди, постаті пишно вбраних жінок. Усі розважалися: тільки й було розмов, що про вистави й бали, ранкові та вечірні прийоми. Ця жадоба розваг, ніби якась пошесть, раптом охопила всі шари суспільства і не минула й пані де Бюрн.
Почалося це з балетної вистави в австрійському посольстві, де її краса мала великий успіх. Граф фон Бернгауз познайомив її з дружиною посла, княгинею фон Мальтен, яку вона зразу й остаточно зачарувала. Вона за короткий час стала приятелькою княгині, а через неї швидко поширила свої стосунки в найвишуканіших дипломатичних і великосвітських колах. Її грація, чарівність, розум, елегантність, її рідкісна дотепність сприяли її швидкому тріумфу, зробили її модною, висунули в перший ряд, і найти — тулованіші жінки Франції захотіли бувати в неї.
Щопонеділка цілий ряд карет з гербами стояв уздовж тротуару на вулиці генерала Фу а, і лакеї розгублювалися, плутаючи герцогинь з маркізами, графинь з баронесами, коли виголошували ці гучні імена в дверях віталень.
Все це п’янило її. Компліменти, запрошення, шана, відчуття, що вона стала однією з тих улюблениць, яких Париж вітає, пестить, обожнює, доки триває його захват; радість від свідомості, що її так пестять, запрошують, милуються нею, що вона всюди бажана, викликала в її душі гострий напад снобізму.
Її артистичний клан спробував був боротися, і цей бунт об'єднав усіх її давніх друзів. Навіть Френеля вони прийняли і зарахували до своїх лав, і він став силою в тій лізі; а очолив її Маріоль, бо всі знали про його вплив на пані де Бюрн та її прихильність до нього.
Але сам він, спостерігаючи, як вона літає у вихорі запаморочливих світських успіхів, нагадував дитину, що дивиться, як летить червона повітряна куля, випущена з рук.
Йому здавалося, ніби вона зникає в чепурній, яскравій, танцюючій юрбі, іде далеко-далеко від солодкого таємного почуття, що він його так сподівався, і він став ревнувати її до всіх і до всього, до чоловіків, до жінок, до речей. Він ненавидів увесь спосіб її життя, всіх, хто її оточував, усі бенкети, куди вона ходила, бали, музику, театри, бо все те забирало її частками, поглинало її дні та її вечори; а для спілкування з ним їй залишалися тільки рідкі вільні години. Його так мучила ця затаєна образа, що мало не заслаб, і почав приходити до неї з таким змарнілим обличчям, що вона якось запитала:
— Що з вами? Ви так змінилися, так стали худнути.
— Зі мною те, що я занадто кохаю вас, — сказав він.
Вона кинула на нього вдячний погляд.
— Не можна любити занадто, мій друже.
— І це ви так говорите?
— Звичайно.
— І ви не розумієте, що я вмираю від того, що кохаю вас марно?
— Передусім ви мене кохаєте не марно. А потім, від цього не вмирають. Нарешті, всі наші друзі заздрять вам, а це є доказ того, що зрештою я ставлюся до вас не так уже й погано.
Він узяв її за руку.
— Ви не розумієте мене!
— Ні, я добре розумію.
— Чи ви чуєте, як я безнастанно, в розпачі кличу ваше серце?
— Чую.
— І що ж?
— І… то мені дуже прикро, бо я вас кохаю без краю.
— Ініпими словами, ви кажете мені: «Будьте такою, як я: думайте, почувайте і висловлюйтесь, як я». Але я не можу так, мій бідний друже. Я така, яка є. Треба мене приймати такою, якою я створена, такою я вам віддалася, я не шкодую за тим і не хочу відступати: адже ви для мене — найдорожчий за всіх на світі.
— Ви не любите мене.
— Я люблю вав найбільшою любов’ю, на яку я здатна. Якщо вона така, а не інакша, і не може бути сильнішою, то хіба ж це моя вина?
— Коли б я був певен того, то я б, може, задовольнився тим, що є.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я хочу сказати, що вважаю вас здатною кохати по-іншому, але вже не вірю в те, що можу викликати в вас справжнє кохання.
— Ні, мій друже, ви помиляєтесь. Ви мені дорожчий, ніж будь-хто колись був і буде. Принаймні я в цьому переконана. У мене велика заслуга перед вами в тому, що я не брешу, не підробляюсь під ваш ідеал, у той час як багато жінок зробили б інакше. Будьте вдячні мені за це, не хвилюйтеся, не нервуйтеся; вірте в моє щире кохання, воно належить вам цілком.