туди, доповзла на руках і на колінах і тут же вмерла. Отож кохання тепер тільки легенда, придатна лише на те, щоб про неї співати у віршах і розказувати в брехливих романах?
Хіба його коханка не сказала йому під час одної з їхніх перших зустрічей фразу, що завжди йому згадувалася: «Сучасні чоловіки не кохають теперішніх жінок так глибоко, щоб справді страждати через них. Вірте мені, я знаю і тих, і тих». І якщо вона помилилася в ньому, то зовсім не помилилася в собі, бо ще додала: «У всякому разі, попереджаю вас, що сама я не здатна закохатися ні в кого…»
Ні в кого? Чи то ж напевне так? В нього — ні. Він у цьому тепер упевнений, але в когось іншого?
Чому вона не могла його покохати? Чому?
Тоді думка, що його життя не вдалося, думка, що вже давно напосідала, пригнітила його. Він нічого не звершив, нічого не досяг, нічого не добився, нічого не подолав. Мистецтва вабили його, але він не знайшов у собі ні відважності цілковито віддатися котромусь із них, ані тієї настирливої упертості, яка необхідна, щоб перемогти. Ні разу успіх не втішив його, ні разу захват перед чимось прекрасним не додав йому шляхетності і величі. Єдине його могутнє зусилля — завоювати жіноче серце — так само не вдалося, як і інші. Зрештою він тільки невдаха, та й годі.
Він усе ще плакав, затуливши обличчя руками. Сльози спливали по щоках, змочували йому вуса, солили уста.
І гіркота їх ще збільшувала його жаль і розпач.
Коли він підвів голову, то побачив, що вже темно. Він ледве встиг заїхати додому й переодягнутися, щоб іти до неї на обід.
VII
Андре Маріоль приїхав до пані Мішель де Бюрн перший. Він сидів і розглядав навкруги себе ці стіни, речі, шпалери, дрібнички, ці меблі, що стали йому дорогі, бо належали їй, ці звичні для нього кімнати, де він познайомився з нею, де знайшов її і знову знаходив стільки разів, де навчився її любити, де помітив у своєму серці кохання і почував, як воно зростає день у день, аж до години марної перемоги. З яким запалом чекав він її, бувало, в цьому кокетливому куточку, створеному для неї як чудове обрамлення цієї надзвичайної істоти! І який знайомий йому був запах цієї вітальні, цих тканин — ніжний запах ірисів, благородний і простий! Тут він стільки часів трепетав від чекання, стільки разів тремтів від надії, тут спізнав стільки хвилювання і, наприкінці, стільки мук. Немов прощаючись із другом, стискав він бильця широкого крісла, де він так часто сидів, розмовляючи з нею, і милуючись її усмішкою, й упиваючись її голосом. Йому хотілося б, щоб ніхто не входив, навіть вона, хотілося б просидіти тут самому цілу ніч, думаючи про своє кохання, так, як сидять коло постелі умерлого. А на світанку він пішов би надовго, може, назавжди.
Двері відчинилися. Вона ввійшла і рушила до нього, простягти руку. Він опанував себе і нічим не зрадив свого хвилювання. То була не жінка, а живий букет немислимої краси.
Пояс із гвоздик оперізував її стан і, в’ючись, спадав аж до ніг. Оголені руки й плечі були обвиті гірляндами з незабудок і конвалій, а три чарівні орхідеї ніби виходили з її лона, й рожево-червона плоть цих надприродних квіток, здавалося, пестила її білу шкіру. Біляве волосся було всипане емалевими фіалками, а в них сяяли дрібненькі діаманти. Інші діаманти тремтіли на золотих шпильках, сяючи, як роса, серед запашної оздоби її корсажа.
— У мене буде мігрень, — мовила вона. — Ну що ж, зате це мені личить.
Вона пахтіла, як весняний сад, була свіжіша за свої гірлянди. Андре дивився на неї засліплений і думав, що обняти її в цю хвилину було б таким самим варварством, як потоптати пишний квітник. Отже, тіло сучасних кокеток лише об’єкт для прикрас, лише річ для вбирання, а не для кохання. Вони подібні до квіток, до пташок, подібні до безлічі інших речей так само, як до жінок. їхні матері, жінки минулих поколінь, вдавалися до кокетства, підкреслюючи цим красу, але передусім намагалися подобатися безпосередньо знадою тіла, природною чарівністю своєї грації, непоборним потягом, який збуджує в самцеві жіноче тіло. Тепер же кокетування затулило собою все: штучність стала головним засобом і водночас метою, бо ж до них удаються навіть не стільки для того, щоб скорити чоловіків, як для того, щоб підстьобувати їхні ревнощі.
Для кого ж призначається це вбрання? Чи для нього, коханця, чи для перемоги над княгинею де Мальтен?
Двері відчинилися: повідомили про її приїзд.
Пані де Бюрн кинулася до неї і, весь час дбаючи про свої орхідеї, поцілувала її напіврозтуленими устами, з гримаскою ніжності. То був милий, жаданий поцілунок, подарований від щирого серця.
Маріоль здригнувся. Жодного разу вона не бігла до нього з такою поривчастою радістю, ніколи не цілувала його так; думка його зробила різкий стрибок, і він розпачливо сказав собі: «Ці жінки уже не для нас».
Прийшов Масіваль, а слідом за ним пан де Прадон, граф фон Бернгауз, потім Жорж де Мальтрі, сяючи англійським шиком.
Чекали тільки Ламарта й Предоле. Коли заговорили за скульптора, всі голоси злилися в одностайній хвалі.
«Він воскресив красу, відновив утрачену традицію Відродження й додав до неї щось нове — цілковиту щирість». На думку пана Жоржа де Мальтрі, він досяг надзвичайного, відтворюючи гнучкість людського тіла. Ці фрази ось уже два місяці повторювалися по всіх вітальнях, переходячи з уст в уста.
Нарешті прийшов сам скульптор. Усі були вражені. То був огрядний чоловік невиразного віку, з селянськими плечима й великою головою, він мав різкі риси обличчя, великий ніс, м’ясисті губи, у волоссі й бороді сріблилася сивина. У нього був вигляд боязкий і збентежений. Він якось незграбно відстовбурчував лікті,— мабуть, тому, що мав величезні руки, які стирчали з рукавів. Широкі, грубі, з волохатими й м’язистими пальцями, як у різника або в атлета, вони здавалися незугарними, недоладними, ніби соромилися самих себе і не знали, куди подітися.
Але обличчя його осявали ясні, сірі, проникливі й надзвичайно жваві очі. Тільки вони й жили, здавалося, в цьому важкому тілі. Вони дивились, пронизували, нишпорили, кидали всюди швидке, гостре й рухливе проміння, і відчувалося, що той цікавий погляд одуховторений живим і сильним розумом.
Пані де Бюрн, трохи розчарована, чемно показала йому на крісло, і скульптор сів. Він так і не вставав з місця, невно, збентежений тим, що потрапив до цього дому.
Ламарт, щоб зрушити ту кригу, як спритний посередник, підійшов до свого приятеля.
— Мій любий, — мовив він, — я вам зараз покажу, де ви перебуваєте. Ви вже бачили нашу прекрасну господиню, а тепер подивіться, що її оточує.
Він показав на справжнє погруддя Гудонової роботи, що оздоблювало камін, потім на столику роботи Буля Клодіо-нову статуетку — двох жінок, що танцювали обнявшись, і, нарешті, на чотири танагрських статуетки, вибрані з найкращих.
Тут обличчя в Пре доле раптом засяяло, так ніби він у пустелі знайшов рідних дітей. Він підвівся і підійшов до античних глиняних фігурок: узяв їх по дві зразу в свої страшні ручиська, створені ніби для того, щоб валити биків, так що пані де Бюрн злякалася за свої скарби. Але, торкаючись до статуеток, він ніби пестив їх, з такою надзвичайною делікатністю й зграбністю орудував ними, повертав їх у товстих пальцях, що зробилися спритними, як у жонглера. Дивлячись, як він розглядав і обмацував їх, можна було зрозуміти, що в душі й руках цього товстуна живе рідкісна, висока й чутлива ніжність до всіх витончених речей.
— Гарні? — спитав Ламарт.
Тоді скульптор почав їх вихваляти, немов вітаючи, і заговорив про найкращі з тих, що йому доводилося бачити, він говорив небагатослівно. Глухуватим, але спокійним і певним голосом, висловлюючи ясну думку, знаючи ціну словам.
Потім він разом із письменником оглянув інші рідкісні речі, зібрані пані де Бюрн за порадами друзів. Він віддавав їм належне, радіючи і дивуючись, що знаходить їх тут, і все брав їх у руки й обережно крутив на всі боки, ніби вступаючи з ними в ніжне спілкування. Одна бронзова статуетка, тяжка, як гарматне ядро, стояла в темному кутку: він підняв її однією рукою, підніс до світла, довго милувався нею, потім так само легко поставив на місце.