Не рстиг він сісти, як увійшла графиня. Ішла вона так легко, що Бертен не почув її кроків у сусідній кімнаті, і здивувався, побачивши її. Вона по-дружньому подала йому руку.
— Тож виходить, ви таки хочете портретувати мене, — сказала вона.
— Це буде щастям для мене, пані.
Чорна вузька сукня робила її дуже тонкою, надавала їй зовсім молодого, а проте поважного вигляду, який не відповідав осяяному білявим волоссям усміхненому обличчю.
Увійшов граф, ведучи за руку шестилітню дівчинку.
Пані де Гійруа познайомила:
— Мій чоловік.
Граф де Гійруа був низенький на зріст, без вусів, з запали ми щоками, що чорніли при шкірі прорістю голеної бороди.
Він нагадував священика або актора довгим, закинутим назад волоссям, ввічливими манерами й двома округлими великими зморшками коло рота, що спускались від щік до підборіддя і немов утворилися від звички прилюдно говорити.
Граф подякував Бертенові пишними фразами, що виявляли промовця. Він давно вже хотів мати портрет своєї дружини, і, певна річ, обрав би пана Олів’є Бертена, коли б не боявся відмови, бо знає, як йому допікають проханнями.
Зрештою, вони з великою обопільною гречністю погодились, що пан де Гійруа завтра приведе дружину в майстерню. Проте він спитав, чи не краще було б перечекати, зважаючи на її глибоку жалобу, але художник заявив, що хоче відтворити перше своє враження та чарівний контраст її мінливого, витонченого обличчя в сяйві золотистого волосся з суворим чорним убранням.
Другого дня графиня прийшла з чоловіком, а потім приходила з дочкою, садовлячи її коло столу, заваленого книжками з кольоровими малюнками.
Олів’є Бертен, як звичайно, був дуже стриманий. Світські жінки трохи бентежили його, бо він їх зовсім не знав. А проте уявляв їх собі розпусними й дурними, лицемірними й небезпечними, нікчемними й бундючними. З менш знатними жінками він мав минущі зв’язки — вони легко піддавалися цьому дотепному, стрункому атлетові з енергійним, смаглявим обличчям, якого знав увесь Париж. їм Бертен навіть віддавав перевагу, і йому подобалося їхнє вільне поводження й вільна мова, — адже він звик до легковажних, жартівливих і веселих звичаїв майстерень, де бував найчастіше. Відвідував він і світські салони — задля слави, а не задля душі, любив їх ради пихи, діставав там замовлення, пишався перед прекрасними дамами й слухав їхні компліменти, але уникав залицяння. Не дозволяючи собі з ними ні сміливих жартів, ні ризикованих слів, він вважав цих дам за погордливих і мав репутацію статечного, пристойного добродія. Раз у раз, коли котрась приходила до нього позувати, хоч вона й старалась йому сподобатись, він почував ту суспільну нерівність, що не дозволяє плутати худонсників із світськими людьми, дарма що вони часто зустрічаються. В смішках та в захопленні, завжди трохи нещирих у жінок, він бачив підсвідому стриманість істоти, що вважає себе вищою за походженням. Це збуджувало в нього гонор, додавало підкресленої шаноби, — а по суті, майже чванливості — поводженню, і разом з прихованою пихою вискочня, який домігся рівності з князями та княгинями, все це викликало в нього гордощі людини, що завдяки своєму розумові посіла те становище, яке іншим дає народження. Про нього говорили з відтінком подиву: «Він напрочуд добре вихований». Цей подив його тішив, але воднораз і ображав, бо показував на належні межі.
Навмисна й церемонна поважність художника трохи хвилювала пані де Гійруа, і вона не знаходила спільної мови з цим холодним, але відомим і розумним чоловіком.
Влаштувавши доньку, вона сідала в крісло біля початого ескізу й силкувалась, за вказівками художника, надати бажаного виразу своєму обличчю.
Під час четвертого сеансу Бертен зненацька покинув малювати й спитав:
— Що вас найбільше тішить у житті?
Вона зніяковіла.
— Та я не знаю! А чому ви питаєте?
— Мені потрібна радість у ваших очах, а я її ще не бачив.
— Ну, то спробуйте втягнути мене в розмову, я дуже люблю погомоніти.
— Ви веселі?
— Дуже.
— Погомонімо, пані!
Він сказав «погомонімо, пані» дуже повалено; потім, знову беручись до малювання, вів із нею розмову, шукаючи спільних тем. Вони обмінялись кількома зауваженнями про людей, яких обоє знали, потім заговорили про самих
6 Гі де Мопассан, т. 2 себе, а це завжди найприємніша й найпривабливіша розмова.
161
Зустрівшись другого дня, вони відчули себе вільніше, і Бертен, бачачи, що він подобається і цікавить її, почав розповідати подробиці свого життя, мішаючи спогади з вигадкою, що було властиве його розумові.
Звикнувши до вишуканих дотепів салонних літераторів, графиня трохи здивувалася з його запалу, відвертих та іронічних присудів і зразу ж перейняла цей тон з милою і тонкою невимушеністю.
За тиждень вона перемогла й зачарувала його своїм веселим настроєм, щирістю та простотою. Він цілком забув свої упередження щодо світських жінок і охоче заявив би тепер, що тільки вони здатні чарувати та вабити. Стоячи коло полотна і малюючи, то наближаючись, то відходячи, мов у боротьбі, він виявив свої сердечні думки, ніби давно знав цю вродливу, біляву, вбрану в чорне жінку, створену начебто із сонця й жалоби, жінку, що сиділа проти нього, сміялась, слухаючи його, і відповідала так весело, так захоплено, що раз у раз міняла позу.
Він то відходив від неї, примруживши око й відхилившись, щоб охопити в усій сукупності риси своєї моделі, то підступався зовсім близько, щоб помітити найменші відтінки її обличчя, найдрібніші вирази його, та схопити й передати все те, що таїть жіноче обличчя за видимою зовнішністю, — те випромінення ідеальної краси, відблиск чогось незнаного, ті інтимні, небезпечні, властиві кожній жінці чари, які збуджують безтямне кохання чоловіка, — певного, саме цього, а не іншого.
Якось до полотна підійшла дівчинка, стала біля нього з дитячою поважністю й спитала:
— Скажи, це мама?
Бертен узяв її на руки й поцілував, задоволений цією наївною похвалою подібності свого твору до оригіналу.
Іншим разом, коли дівчинка, здавалось, сиділа дуже спокійно, вона раптом тихо й сумно промовила:
— Мамо, мені нудно.
І художника так зворушила ця перша скарга, що він другого ж дня наказав принести в майстерню цілу крамницю цяцьок.
Мала Аннета, здивована, задоволена, і, як завжди, замислена, старанно їх порозкладала, щоб брати, яку треба, відповідно до свого бажання. Після цього подарунку вона полюбила художника, як люблять діти, інстинктивним і пестливим почуттям, що робить їх такими милими й чарівними.
Пані де Гійруа уподобала сеанси. Цієї зими у неї було багато вільного часу, в зв’язку із жалобою вона не бувала в світі й на святах, і тепер у цій майстерні зосередився весь інтерес її життя.
Графиня була дочкою дуже багатого й гостинного паризького комерсанта, який давно вже помер, а що її завжди хвора мати майже півроку проводила в ліжку, то зовсім іще молода дівчина стала вправною господинею дому, вміла приймати гостей, усміхатись, вести бесіду, тямила в людях і розуміла, що кожному треба сказати, — одне слово, швидко пристосувалась до життя, зробилася передбачливою й спритною. Коли її познайомили з графом де Гійруа, як із нареченим, вона відразу уявила собі переваги цього шлюбу і дала згоду без жодного примусу, як розважлива дівчина, котра дуже добре розуміє, що всього мати не можна й треба врівноважувати добре й лихе в кожному становищі.
Потрапивши в світ, вона привернула до себе увагу всіх завдяки своїй красі та розумові, за нею впадало багато чоловіків, але вона ні разу не втратила спокою свого розважливого, як і розум, серця.
Вона була кокетлива, однак її відверте і обережне кокетування ніколи не заходило далеко. їй подобались компліменти, вона любила збуджувати бажання, аби можна було вдавати, що не помічаєш цього, і коли цілий вечір десь у салоні їй курили фіміам, то спала вона добре — як жінка, що виконала своє завдання на землі. Таке життя, що тривало вже сім років, не стомлюючи її, не здавалося їй одноманітним, бо в цій невпинній світській суєті вона почувалась як риба у воді; проте часом їй хотілося чогось іншого. Чоловіки її оточення — політики, фінансисти чи безчинні завсідники клубів, — трохи розважали її, як актори, і вона ставилась до них не вельми серйозно, хоч і шанувала їхню діяльність, посади та титули.