Це був чудовий день, такий день, коли легко працюється, коли думка ніби переходить у руки й сама собою закріплюється на полотні.
Замкнувши двері, відгородившись від світу, в тиші зачиненого для всіх будинку, в улюбленій тиші майстерні, з ясним зором і світлим розумом, захоплений і бадьорий, Бертен тішився щастям, що його даровано тільки художникам: щастям розпочати свій твір.
У ці години праці для нього існував тільки клапоть полотна, на якому під пестощами пеналів зароджувався образ, і в своєму творчому піднесенні він почував дивний, але радісний подих життя, що розливається, буяє і п’янить.
Ввечері він був зовсім знеможений, як після фізичної праці, і заснув з приємною думкою про завтрашній сніданок.
Стіл був прибраний квітами, страви ретельно дібрані для такої витонченої гурманки, як пані де Гійруа, і, незважаючи на енергійний, хоч і короткий, опір, художник примусив своїх гостей випити шампанського.
— Мала захмеліє! — казала графиня.
Герцогиня поблажливо відповідала:
— Боже мій, треба ж колись вперше захмеліти.
Вертаючись до майстерні, всі були трохи збуджені тією
легкою веселістю, що підносить людину, немов у неї виросли крила.
Герцогиня й графиня, які мали їхати на засідання Комітету французьких матерів, хотіли спочатку одвезти дівчину додому, але Бертен запропонував прогулятись із нею пішки до бульвару Мальзерб. І вони пішли.
— Ходім найдальшим шляхом, — мовила Аннета.
— Хочеш поблукати в парку Монсо? Це дуже миле місце — подивимось на маленьких діток та годувальниць.
— З великою охотою.
Вони пройшли з боку проспекта Веласкеса повз монументальні позолочені грати, які правили за вивіску та вхід до цього розкішного парку, що в самому серці Парижа пишається штучною, зеленою красою і зусебіч оточений князівськими палацами.
Вздовж широких алей, що майстерними заворотами перетинають лужки та кущі, чоловіки й жінки, що сидять на залізних стільцях, споглядають перехожих, а на вузеньких стежках, що звиваються, як струмки, і ховаються в тіні, діти копирсаються в піску, бігають, плигають через мотузку під недбайливим оком годувальниць чи стурбованим поглядом матерів. Величезні дерева з кругло підстриженими кронами схожі на листяні монументи, велетенські каштани, густа зелень яких оздоблена червоними й білими свічками суцвіть, пишні сикомори, декоративні платани з уміло погнутими стовбурами прикрашають великі, буйні газони, утворюючи чарівні перспективи.
Душно; горлиці туркотять серед листя, пурхаючи по верховіттю, а горобці купаються у веселці, запаленій сонцем у водяному пилу, що осідає від поливання на молодій траві. Білі статуї на цоколях здаються щасливими серед зеленої свіжини. Мармуровий юнак витягає з ноги невидиму шпичку, немов загнав її зараз, женучись за Діаною, що тікає до ставка серед гаю, де причаїлись руїни храму.
Інші статуї цілуються, закохані й холодні, на узліссях, або мріють, оповивши коліно рукою. По мальовничих скелях шумує й біжить водоспад. Навколо дерева, усіченого, немов колона, в'ється плющ; на домовині видно якийсь напис. Проте кам'яні стовпчики на газонах нагадують Акрополь не більше, ніж цей елегантний маленький парк нагадує дикий ліс.
Це — штучне і чарівне місце, куди парижани ходять милуватися вирощеними в оранжереях квітами та захоплюються, немов театральною, тією приємною виставою, що влаштовує розкішна природа в самісінькому серці Парижа.
Олів’є Бертен уже кілька років мало не щодня приходив до цього вподобаного ним парку подивитися на парижанок у найвідповідніших для них обставинах. «Для цього парку потрібні туалети, — казав він. — Погано вдягнені люди здаються тут огидними».І він годинами тут блукав, знав усі рослини й усіх постійних відвідувачів.
Бертен ішов поруч з Аннетою по алеї, неуважно поглядаючи на строкате, кипуче життя саду.
— О, як чудово! — вигукнула дівчина.
Вона дивилась на хлопчика з білявими кучерями, що здивовано й захоплено зиркав на неї.
Потім вона роздивилася всіх дітей і, тішачись виглядом живих одягнених ляльок, сама ставала балакуча й товариська.
Вона йшла дрібним кроком і говорила про малят, годувальниць та матерів. Здорові діти викликали у неї радісні вигуки, а бліді збуджували жаль.
Бертен слухав її, тішачись нею більше, ніж дітворою, і, не забуваючи про свій живопис, шепотів: «Чудово!» Він думав про те, що можна було б намалювати прекрасну картину — куточок парку з букетом годувальниць, матерів та дітей. Як це він раніш не здогадався?
— Ти любиш таких хлопчаків?
— Обожнюю.
Бачачи, як дівчина на них дивиться, він почував, що їй хочеться взяти їх на руки, цілувати, термосити — природне й ніжне бажання майбутньої матері. І його дивував цей потайний інстинкт, прихований у жіночому тілі.
У неї був настрій поговорити, і він почав розпитувати про її смаки. Вона мило й наївно призналась у своїх надіях на світський успіх і славу, розповіла про бажання мати гарних коней, яких знала, мов той баришник, бо в Ронсьєрі розводили також і коней; а про жениха вона турбувалась не більше, ніж про помешкання, яке можна завжди вибрати серед безлічі тих, що здаються в найми.
Вони підійшли до ставу, де тихо плавали пара лебедів та шестеро качок, чисті й спокійні, як порцелянові птахи, й проминули молоду жінку, що сиділа на стільці з розгорнутою книжкою на колінах, втупивши очі у простір, витаючи в мріях.
Вона не ворушилась, так наче була воскова. Бридка, скромна, одягнена бідно, навіть і не сподіваючись сподобатися комусь, певно, вчителька, вона полинула в мрії, захоплена фразою чи словом, що заворожило їй серце. Вона, мабуть, продовжувала й розвивала далі почату в книжці пригоду* зв’язуючи її зі своїми власними надіями.
Бертен вражено спинився.
— Як гарно, — мовив він, — отак захопитись.
Вони пройшли повз неї. Повернули й знову проминули її, проте вона не помітила їх — так напружено стежила вона за далеким летом своєї думки.
Художник спитав у Аннети:
— Скажи, люба, тобі не нудно буде позувати мені раз чи два?
— Ні, навпаки!
— То глянь уважно на ту дівчину, що витає в ідеальному світі.
— На fy, що сидить отам на стільці?
— Так. Ти теж сядеш на стілець, розгорнеш на колінах книжку і замрієшся, як вона. Ти мріяла коли-небудь?
— Звичайно.
— Про що?
І він спробував розпитати дівчину про її мандрівки в країну мрій, але вона не хотіла відповідати, дивилась, як плавали качки круг хліба, що кидала їм якась пані, і, здавалось, ніяковіла, немов він зачепив у ній якусь чутливу струну.
Потім, щоб змінити тему, вона почала розказувати про своє життя в Ронсьєрі, згадала про бабусю, якій подовгу читала вголос щодня, яка тепер, мабуть, почуває себе самотньою й сумує.
Слухаючи її, художник відчував, що йому весело, мов пташці, так весело, як ніколи не було. Все, що вона говорила, всі дрібні, незначні, звичайні подробиці простого життя дівчини тішили його й цікавили.
— Сядьмо, — сказав він.
Вони посідали над водою. Лебеді підпливали до них, сподіваючись поживи.
У Бертенові прокидалися спогади, ті зниклі, стерті забуттям спогади, що зненацька оживають невідь-чому. Вони зринули так швидко, і розмаїті й такі численні, що йому здавалось, ніби чиясь рука ворушить сховище його пам’яті.
Він силкувався збагнути, звідки з'явився в ньому цей подих давнього життя, що його він не раз уже спостерігав, відчував, але не з такою силою, як сьогодні. Причина цих спогадів, збуджень і згадок завжди була — причина проста і матеріальна: здебільшого — аромат парфумів. Як часто запах сукні випадково зустрінутої жінки будив у ньому спогади про забуті події! В порожніх туалетних флаконах він теж часто знаходив часточки свого існування, і всі мандрівні запахи вулиць, полів, будинків та меблів, приємні й гидкі, теплі запахи літніх вечорів, холодні запахи зимових ночей завжди воскрешали забуте минуле, немов зберігаючи в собі напахчені мертві речі,— як ті аромати, що їх зберігають мумії.
Може, це вогка трава та цвіт каштанів оживляли у ньому колишнє? Ні. То що ж? Чи не його очі були причиною цієї тривоги? Але що він побачив? Нічого. Може, обличчя якоїсь із жінок нагадало йому про те, що було, і хоч він і не пізнав те обличчя, воно сколихнуло в його серці всі дзвони минулого.