— А ви?
— Мене хвалять, але я невдоволений.
— ‘Ви завжди невдоволені.
— Інколи буваю. Але сьогодні я, здається, таки маю підстави.
— Чому?
— Не знаю.
— Зараз побачимо.
Коли вони підійшли до картини — двох селяночок, що купались у струмку, — коло неї стояли натовпом люди й милувалися. Це обрадувало графиню і вона шепнула:
— Та це ж розкіш, це шедевр! Найкраще із того, що ви зробили.
Бертен притиснувся до неї, повний кохання і вдячності за кожне її слово, що заспокоювало його страждання й гоїло рану. Вона, безперечно, має слушність, її розумні очі парижанки не помиляються! Він забув, що всі дванадцять років закидав* їй захоплення манірністю, вишуканістю, дешевою чутливістю, випадковими примхами моди, а не мистецтвом — саме мистецтвом, вільним від світських думок, тенденцій та забобонів.
— Ходімо, — мовив він, тягнучи їх далі.
І довго содив їх по залах, показуючй Іййлотн^^бясню-ючи сюжети, почуваючи себе щасливим із ними і завдяки їм.
— Котра година? — зненацька спитала графиня.
— Пів на першу.
— О! Ходімо мерщій снідати. Герцогиня чекає нас у Ледуайєна, і доручила мені привести вас, якщо ми не зустрінемось з нею тут.
Ресторан серед острівця дерев та кущів нагадував повнісінький, гучний вулик. Невиразний гомін голосів, вигуки, брязкіт склянок і тарілок розлягався навколо, долинав з усіх вікон і широко розчинених дверей. Тісно розставлені столи, за якими сиділи люди, розтягнулись довгими рядами вздовж сусідніх стежок праворуч і ліворуч від вузьких проходів, де бігали приголомшені, збуджені кельнери з тарелями м’яса, риби та овочів у руках.
Під круглою галереєю скупчилось стільки чоловіків та жінок, що це тлумище скидалося на якесь живе тісто. Всі сміялися, гучно перемовлялись, пили, їли, веселі від вина і сповнені тих радощів, що іноді падають на Париж разом із проміннями сонця.
Кельнер провів графиню, Аннету та Бертена до окремого кабінету, де їх чекала герцогиня.
Ввійшовши туди, художник побачив маркіза де Фаран-даля поруч його тітки, який, люб’язно всміхаючись, простягав руки, щоб узяти в графині та Аннети парасольки й накидки. І це так прикро вразило Бертена, що зненацька йому захотілось сказати щось брутальне й образливе.
Герцогиня пояснила, що вона випадково здибалась із небожем, а Мюзадьє пішов разом з міністром образотворчих мистецтв; і Бертен, думаючи, що цей банальний красень маркіз має одружитися з Аннетою, що він прийшов сюди задля неї і вже дивиться на неї, як на жінку, призначену для йото ліжка, нервувався й обурювавсь, — так наче зневажали його права, права таємничі й священні.
За столом маркіз, сівши поруч дівчини, пильно біля неї впадав, як ті чоловіки, що мають на це право.
Він дивився на неї цікавим поглядом, що здавався художникові зухвалим і настирливим, усміхався ніжно й задоволено, залицявся безцеремонно й одверто. В його манерах та словах почувалось уже щось вирішене, немов він повідомляв про згоду володіти нею.
Герцогиня й графиня, здавалось, підбадьорювали його
й схвалювали його поведінку, переглядаючись одна з одною як змовниці.
Зразу ж після сніданку вони вернулись на виставку. Зали так захрясли людьми, що ніяк було туди й протовпитись. Від тепла людських тіл і неприємного духу ношених сукень та фраків повітря було важке й огидне; вже дивились не на картини, а на туалети та обличчя, шукаючи знайомих; часом це товпище, штовхаючись, розступалося на мить, щоб пропустити лакувальників із високою подвійною драбиною, які кричали:
— Увага, панове! Увага, панове!
По недовгім часі графиню й Олів’є відтиснули від інших. Він хотів шукати їх, але пані де Гійруа, спираючись на його руку, сказала:
— Хіба нам недобре так? Покиньмо їх, бо ми ж умовились зустрітись о четвертій у буфеті, якщо їх загубимо.
— Правда, — погодився Бертен.
Але його ятрила думка, що маркіз ходить поруч Аннети й пишається перед нею своїм гречним чванством.
— Отже, ви мене все ще кохаєте? — шепнула графиня.
— Звичайно, — відповів він неуважно.
І він шукав очима сірого капелюха пана де Фарандаля.
Почуваючи, що думки його десь блукають, і, бажаючи привернути його увагу до себе, вона промовила:
— Коли б ви знали, як подобається мені ваша картина! Це ваш шедевр.
Він усміхнувся, раптом забувши про молодих, і вже думав тільки про те, що його тривожило зранку.
— Справді? Ви гадаєте?
— Так, я її ставлю понад усі.
— Я попомучився над нею.
Вона знову заворожила його пестливими словами, вже давно добре знаючи, що ніщо не має такої сили над художником, як ніжні й постійні пестощі. Захоплений, підбадьорений і зраділий, він знову почав розмовляти, не бачачи і не чуючи нікого, крім неї, в цьому рухливому натовпі.
Щоб віддячити графині, він шепнув їй на вухо:
— Мені дуже хочеться вас поцілувати.
її пройняло гаряче хвилювання, і, підвівши на нього блискучі очі, вона знову спитала:
— То ви мене все ще кохаєте?
І Бертен відповів з тим віотінком уголосі, якого вона чекала й не чула до цього часу:
— Так, кохаю вас, моя люба Ані., v.,jon.. :ї
— Приходьте частіше до мене ввечері,— провадила вона. — Тепер через дочку я мало виходитиму.
Відчувши в ньому це несподіване пробудження кохання, вона вмить пройнялася щастям. Тепер, коли волосся у Олів’є зовсім посивіло і роки заспокоїли його, минала й небезпека, що він захопиться іншою жінкою, але графиня до жаху боялась, аби він не одружився з нудьги й самотності. Цей давній страх невпинно зростав, породжуючи нездійсненні плани того, якби найбільше часу бути з нею і не сидіти довгими вечорами в холодній тиші свого порожнього будинку* Не маючи змоги весь час вабити його й утримувати біля себе, вона вигадувала йому розваги, посилала до театру, штовхала його в світ, гадаючи, що серед жінок він усе-таки почуватиметься краще, ніж у своєму сумному домі.
Вона додала, відповідаючи на свою потайну думку:
— Ох, коли б я могла бути з вами завжди, як би я вас пестила! Обіцяйте мені приходити часто, бо я вже зовсім не виходитиму.
— Обіцяю.
Аж тут чийсь голос шепнув їй на вухо:
— Мамо!
Графиня, затремтівши, озирнулась. Аннета, герцогиня та маркіз підійшли до них.
— Четверта година, — сказала герцогиня, — я дуже втомилась і хочу йти.
— Я теж іду, не можу більше, — відповіла графиня.
Вони подалися до внутрішніх сходів, що ведуть із галереї, Де висіли картини й акварелі, вниз до просторого зимового саду, в якому було виставлено скульптуру.
З площадки сходів видно було всю величезну оранжерею, де на стежках навколо зелених чагарів стояли статуї, які здіймались над юрбою, що котдлася по алеях рухливою чорною хвилею. Над темним килимом із капелюхів та плечей, протинаючи його в багатьох місцях, мармурові постаті, здавалось, випромінювали білясте сяйво.
Коли Бертен прощався з жінками коло дверей, пані де Гійруа тихенько спитала:
— То ви прийдете ввечері?
— Неодмінно.
І він вернувся на виставку поговорити з художниками про враження цього дня.
Художники й скульптори стояли гуртами біля статуй та біля буфету й сперечались, як це бувало щороку, захищаючи й відкидаючи ті самі думки тими самими аргументами про майже однакові твори. Олів’є, що звичайно запалювався в цих суперечках, маючи особливий хист приголомшливо відповідати та нападати, а також репутацію дотепного теоретика, чим він дуже пишався, і собі спробував захопитись дискусією, — але сьогодні те, що він за звичкою відповідав, як і те, що слухав, не цікавило його, і йому хотілось піти, нічого не чути й нічого не розуміти, бо він наперед знав геть усе про ці одвічні питання мистецтва, відомі йому всебічно.
Щоправда, він кохався в них, кохався досі майже пристрасно, однак сьогодні його увагу одвертали та легенька й настирлива турбота, той дрібний клопіт, що ніби й не повинен обходити нас, а проте, хоч би що ми говорили й робили, впивається в думку, немов невидима шпилька в тіло.