Його лист сподобався. Він ще писатиме. І писав. Майже щоночі, вернувшись додому, в годину, коли розум зворушений денними хвилюваннями, перетворює в якусь галюцинацію все, що його цікавить або збурює, він сідав до столу при лампі й пристрасно думав про неї. Паростки поезії, що їм стільки млявих людей з лінощів дають заглухнути в своєму серці, розросталися від цього захоплення. Він писав, все про ті самі речі, про одне й те саме — про своє кохання — у формах, які оновлювалися тому, що кожного дня оновлювалося його бажання, і роз'ятрював свою пристрасть, працюючи над її літературним вираженням. Цілі дні він підшукував і знаходив невідпорно переконливі слова, що їх надмірне збудження викрешує з розуму, як іскри. Цим він сам роздмухував полум’я у своєму серці й обертав його в пожежу, бо справді палкі любовні листи часто небезпечніші для того, хто пише, ніж для тої, хто їх одержує.
Підтримуючи в собі цей збуджений стан, розпалюючи собі кров словами і привчаючи свою душу до єдиної думки, він поволі втратив реальне уявлення про цю жінку. Переставши сприймати її такою, якою вона уявлялася спочатку, він бачив її тепер лише крізь ліризм своїх фраз; і все, що писав їй по ночах, робилося для нього істиною. Завдяки цій щоденній ідеалізації він бачив її таку, яку вимріяв собі. Та й колишня упередженість його зникла перед тою безперечною приязню, що пані де Бюрн виявляла до нього. Хоч вони ні в чому й не призналися одне одному, вона, очевидно, з усіх була найприхильніша до нього і відверто йому те виявляла. Тож він з якоюсь божевільною надією сподівався, що, може, врешті вона його покохає.
Справді, вона з якоюсь наївною і непоборною радістю піддавалася звабі цих листів. Ніколи ніхто ще не пестив і не кохав її так, з такою мовчазною стриманістю. Ніколи нікому не спадало на думку такої чарівної вигадки — надсилати їй щоденно до пробудження той сніданок любовних почуттів у паперовій обгортці, що її покоївка вранці подавала на срібній таці. А найцінніше було те, що він ніколи про це не говорив, що він ніби й сам про це не знав, і в її вітальні був найскромнішим із її приятелів, що він жодним словом не натякав на той потік ніжності, який потаємки виливав на неї.
Правда, вона й раніше одержувала любовні листи, але зовсім інші, не такі стримані, настирливіші, скоріше схожі на вимоги. Протягом трьох місяців, цих трьох місяців своєї кризи, Ламарт писав їй гарні листи, листи палко захопленого романіста, що висловлює свої почуття у витонченій літературній формі. Вона зберігала в окремій шухлядці свого стола ці дуже тонкі й дуже звабливі послання до жінки, написані щиро схвильованим письменником, що пестив її своїм пером, доки не втратив надію на успіх.
Маріолеві листи були зовсім інші, вони різнилися такою силою і зосередженістю, такою правдивою щирістю виразу, такою цілковитою покорою й відданістю, яка обіцяла бути довготривалою, що вона їх одержувала, розгортала і смакувала з такою втіхою, якої ще не зазнавала від жодного писання.
Це відбивалося на її прихильності до Маріоля — вона запрошувала його приходити якнайчастіше, бо він тримався надзвичайно стримано і, говорячи з нею, ніби сам не знав, що коли-небудь писав їй про своє ревне кохання. До того ж випадок здався їй небуденним, гідним роману, й вона відчувала глибоке задоволення, маючи коло себе такого закоханого чоловіка, якийсь владний зачаток симпатії, що змушував її зовсім особливо ставитися до Маріоля.
Досі, незважаючи на пиху кокетства, вона відчувала в усіх полонених нею серцях сторонні турботи; вона панувала в них не одна, вона виявляла, бачила в них владні інтереси, не зв'язані з нею. Масіваля вона ревнувала до музики, Ламарта — до літератури, і завжди кожного до чого-небудь, незадоволена з такого півуспіху, але неспроможна вигнати все чуже з душ тих честолюбних чоловіків, знаменитостей або людей мистецтва, бо ж їхня професія для них — коханка, з якою ніхто й ніщо не може їх розлучити. І ось вона вперше зустріла такого чоловіка, для якого була всім! Принаймні він так запевняв. Лише гладун Френель кохав її, мабуть, не менше. Але ж то був гладун Френель. Вона догадувалася, що ніхто й ніколи ще так не захоплювався нею, як Маріоль; і її егоїстична вдячність до того, хто давав їй цей тріумф, набирала подоби ніжності. Тепер вона вже потребувала його, потребувала його присутності, його погляду, його покори, потребувала цього прирученого кохання. Хоча він менше, ніж інші, втішав її пиху, зате більшою мірою задовольняв ті владні вимоги, що керують душею й тілом кокеток, її гонор та її інстинкт панування, її хижий інстинкт безпристрасної самиці..
Подібно до того, як завойовують країни, вона захопила його життя поступово, послідовними дрібними наскоками, що день у день частішали. Вона влаштовувала прийоми, виїзди до театру, обіди в ресторанах, щоб він брав участь у них; вона тягла його за собою з лихою радістю завойовниці, не можучи вже обходитися без нього, чи, певніше, без його рабської покори, до якої вона його змусила.
Він ходив за нею щасливий, бо почував, що його бавлять, пестять її очі, її голос, усі її примхи; тепер він жив у постійній нестямі бажання й кохання, що доводила його до божевілля й палила, немов та гарячка.
Частина друга
і
Маріоль приїхав до неї. Йому довелося чекати, бо вона ще не вернулася додому, хоча вранці призначила дому побачення міською депешею.
У цій вітальні, де він так любив бувати, де йому все подобалося, він усе-таки, лишившись сам, щоразу відчував, як у нього стискалося серце, він задихався, нервував і не міг спокійно сидіти на місці доти, аж доки вона не з’являлася. Він ходив по кімнаті в блаженному чеканні, боячись, як би не затримала її якась несподівана перешкода і не змусила відкласти їхнє побачення на завтра.
Коли ж почув, що перед дверима на вулиці спинився екіпаж, то затремтів од надії, а як залунав у передпокої дзвінок, то більше вже не мав сумніву, що це вона.
Вона проти звичаю ввійшла у капелюшку, збуджена і радісна.
— Маю для вас новину, — оголосила вона.
— Яку ж, пані?
Вона засміялася, дивлячись на нього.
— А ось яку, я їду на деякий час до села.
Маріоля раптом огорнув глибокий сум, що відбився на
його обличчі.
— О! І ви говорите це мені так весело!
— Так. Сідайте, зараз усе розкажу. Не знаю, чи відомо вам, що пан Вальсасі, брат моєї покійної матері, головний дорожній інженер, має в Авранші маєток і живе там іноді з жінкою й дітьми, бо там працює. Отож ми щоліта відвідуємо їх. Цього року я не хотіла їхати, але він розгнівався й влаштував татові прикру сцену. До речі, скажу вам по секрету: тато ревнує мене до вас і нарікає мені, що ніби я себе компрометую. Вам доведеться навідувати нас не так часто. Але не турбуйтеся, я все владнаю. Отож тато вичитав мені й примусив дати обіцянку, що я поїду на десять, а може, й на дванадцять днів до Авранша. Ми виїдемо у вівторок вранці. Що ви на це скажете?
— Скажу, що ви мені краєте серце.
— І це все?
— А чого ж ви хочете? Не можу ж я вас не пустити!
— Ви не бачите жодної на те ради?
— Та… та ні… я не знаю! А ви?
— А я ось що думаю: Авранш зовсім близько від гори Сен-Мішель. Чи бували ви в Сен-Мішелі?
— Ні, пані.
— Так ось! У цю п’ятницю вам спаде на думку поїхати подивитися на це чудо. Ви спинитеся в Авранші, а, скажімо, в суботу ввечері, на заході сонця гулятимете в міському саду, звідки видно затоку. Ми там випадково зустрінемося. Тато скривиться, ну й хай. Другого дня я влаштую поїздку цілою родиною до абатства. Виявляйте захват і будьте милі, як то ви вмієте, коли хочете. Завоюйте мою тітку й запросіть нас усіх пообідати в тій таверні, де ми оселимось. Ми там переночуємо і, таким чином, розлучимося лише другого дня. Ви повернетеся через Сен-Мало, а за тиждень я буду вже знов у Парижі. А що, хіба ж я не мила?