Пампушка здивовано зупинилась потім, зібравши всю свою мужність, підійшла до дружини фабриканта й смиренно пробелькотіла:
— Добридень, пані.
Та тільки ледве помітно, недбало кивнула головою й кинула на неї погляд ображеної доброчесності. Усі вдавали, ніби вони дуже зайняті, і трималися якомога далі від Пампушки, немов у своїх спідницях вона принесла заразу. Потім усі кинулись до диліжанса; вона увійшла останньою і мовчки сіла на те ж місце, яке займала на початку подорожі.
Її, здавалося, більше не помічали, не впізнавали, тільки пані Луазо, обурено глянувши на неї здалека, сказала чоловікові напівголосно:
— Яке щастя, що я сиджу далеко від неї.
Важка карета рушила, і подорож відновилася.
Спочатку всі мовчали. Пампушка не наважувалась підвести очі. Вона ночувала водночас і обурення проти всіх своїх сусідів, і презирство до себе за те, що принизилась, поступившись перед ними, що осквернилася від поцілунків пруссака, в обійми якого її штовхнули ці лицеміри.
Але незабаром графиня звернулася до пані Карре-Лама-дон і порушила тяжку мовчанку:
— Ви, здається, знайомі з пані д’Етрель?
— Так, це моя приятелька.
— Яка чарівна жінка.
— Чудова! Справді виняткове створіння, і до того ж така освічена, натура глибоко артистична, вона прекрасно співає й чудово малює.
Фабрикант розмовляв з графом, і крізь гуркіт віконниць часом долітали слова: «Купон — платіж — прибуток — в строк».
Луазо, який потягнув у заїзді стару колоду карт, засмальцьованих від п’яти років тертя об погано витерті столи, почав з дружиною партію в безик.
Черниці взялися за довгі чотки, що звисали в них з поясів, водночас перехрестилися, і раптом губи їх швидко заворушилися, заспішили, все прискорюючи невиразний шепіт, ніби змагаючись у швидкості молитви; час від часу вони цілували образок, знову хрестилися, потім продовжували поквапливе й безперервне бурмотіння.
Корнюде, задумавшись, сидів нерухомо.
Після трьох годин їзди Луазо зібрав карти й сказав:
— Час попоїсти.
Тоді дружина його взяла перев’язаний мотузкою пакунок і вийняла звідти шматок телятини. Вона акуратно розрізала його на тонкі тверді скибочки, і вони почали їсти.
— Чи не зробити так само й нам? — спитала графиня.
Одержавши згоду, вона розгорнула провізію, що ЇХ припасли на обидві сім’ї. Це був соковитий паштет, в одній з тих довгастих фаянсових мисок, де на кришках зображений заєць, який вказує, що під ним знаходиться заячий паштет; білі струмки сала перетинали коричневий м’якуш дичини, перемішаної з іншими дрібно накришеними сортами м’яса. На квадратному шматку швейцарського сиру, вийнятому з газети, можна було прочитати слово «Пригоди», що відпечаталось на його жирній поверхні.
Черниці розгорнули кільце ковбаси, що пахла часником, а Корнюде засунув зразу обидві руки в глибокі кишені пальта й витяг з одної чотири крутих яєчка, а з другої шматок хліба. Він облупив яєчка, кинув шкаралупу собі під ноги на солому й почав їсти їх, кусаючи одне по одному і усіваючи свою бороду яскраво-жовтими крихтами, що здавалися в ній зірочками.
В метушні й тривозі ранкового пробудження Пампушка не встигла ні про що подбати, і тепер, задихаючись від досади й люті, дивилася на всіх цих людей, що спокійнісінько жували. Спочатку її охопила бурхлива злість, і вона розкрила вже рота, щоб висловити їм все прямо в потоці лайки, що підступала їй до губів, але обурення так душило її, що вона не могла говорити.
Ніхто не дивився на неї, ніхто про неї не думав. Вона відчувала, що потопає в презирстві цих чесних мерзотників, які спочатку принес;ш її в жертву, а потім відкинули як брудну й непотрібну ганчірку. Тут їй пригадався її великий кошик, в якому було повно смачних страв, так пожадливо знищених ними, згадалися двоє курчат у блискучому холодці, паштети, груші, чотири пляшки бордо; її лють затихла, як надто натягнута струна, що раптом лопнула, і вона відчула, що зараз заплаче. Вона робила нелюдські зусилля, щоб стриматися, ковтала сльози, як дитина, але вони підступали до очей, виблискували на віях, і скоро дві великі сльозини поволі поповзли по щоках. За ними потекли інші-, прудкіші, вони бігли, немов краплі води, що просочуються із скелі, і рівномірно падали на крутий виступ її грудей. Пампушка сиділа прямо, з застиглим і блідим обличчям, дивлячись в одну точку, — сподіваючись лише, що на неї ніхто не зверне уваги.
Але графиня помітила її сльози і жестом, вказала на неї чоловікові. Він знизав плечима, немовби кажучи: «Нічого не вдієш, я тут не винен». Пані Луазо беззвучно, але переможно засміялася й прошепотіла:
— Вона оплакує свою ганьбу.
Черниці загорнули в папір рештки ковбаси й знову взялися до молитов.
Тоді Корнюде, перетравлюючи з’їдені яєчка, простягнув довгі ноги під лавку навпроти, відкинувся, схрестивши руки на грудях, посміхнувся, ніби придумав вдалий жарт, і почав насвистувати «Марсельєзу».
Усі насупилися. Народна пісня, мабуть, зовсім не подобалась його сусідам. Вони почали нервуватися, сердитись, і мало не вили, як собаки, що почули катеринку. Він помітив це і вже не переставав свистіти. Часом він навіть наспівував слова:
Любов священна до вітчизни,
Дай силу м статися рукам,
Свободо люба, в битви грізні Шляхи торуй захисникам!
їхали тепер швидше, бо сніг ставав дедалі щільнішим; і до самого Дьєппа, в усі довгі нудні години дороги й нескінченної тряски по вибоїстому шляху, у вечірніх сутінках, а потім у глибокій темряві, Корнюде з жорстокою впертістю продовжував свій мстивий одноманітний свист, примушуючи потомлених і роздратованих супутників слухати пісню від початку й до кінця і пригадувати такт за тактом кожне її слово.
А Пампушка усе плакала, і часом, між двома куплетами, у пітьмі лунали ридання, яких вона не могла стримати.
Сімонів батько
Пробило дванадцяту годину. Двері школи розчинилися навстіж, і звідти висипала юрба хлопчиків, штовхаючись і поспішаючи швидше вийти. Але замість того, щоб мерщій розійтись на всі боки і побігти додому обідати, як це бувало щодня, вони спинились за кілька кроків від школи, позбивались у групки і почали перешіптуватись.
Справа в тому, що сьогодні вранці вперше прийшов до школи Сімон, син Бланшотти.
Всі діти чули розмови батьків про Бланшотту; і хоч на людях зустрічали її привітно, їхні матері між собою говорили про неї з презирливим співчуттям, же перейняли й діти, хоч і не розуміли црнчини.
Сімона ж діти не знали, — бо він ніколи не виходив до иих^ не грався з ними на сільській вулиці чи на березі річки. За це еони не любили його і тепер з якоюсь втіхою, змішаною із здивуванням, внсдужуагааш й повторювали одне одному слова хлопчака років чоо^надщяти-и’ятшцщнги, який так хитро яідморгував, що., очевидно, знав багато чого.
— 3"шєте~~ у Сімейна… адже в нього немає батька.
Син Бланшотти показався на порозі школи.
Йому було років сім-®ісім. Це був трохи блідий, дуже чистенько вдягнений хлопчик, від соромлюості майже вайлуватий.
Він попрямував було додому, аяе товариші, весь час перешіптуючись і поглядаючи на нього насмішкуватими й жорстокими очима, які бувають у дітей, що задумали злий жарт, почали помалу обступати його, аж поки оточили <з усіх боків. Він стояв посередині, здивований і зніяковілий, не розуміючи, що а ним будуть робити. Хлсшчак, який приніс новину, пишаючись досягнутим успіхом, спитав його:
— Слухай, ти, як тебе звуть?
Хлопчик відловів:
— Сімон.
— Сімон, а далі як? — спитав знову хлопчак.
Хлопчик повторив, зовсім зніяковівши:
— Сімон.
Хлопчак крикнув йому:
— Кажуть Сімон такий-то… це не прізвище… Сімон!