— Філіпп, — відказав робітник.
Сімон мовчав якусь мить, намагаючись добре запам’ятати це ім’я, зовсім заспокоївшись, простиг руки і сказав:
— Ну от, Філіпп, ти мій тато.
Робітник підняв його, міцно поцілував в обидві щоки, повернувся і поквапливо пішов геть великими кроками.
Другого дня Сімона зустріли в школі злим сміхом. Коли розходились, той же хлотршсько хотів повторити вчорашнє, але Сімон кинув йому в обличчя так, як кинув би камінь:
— Філіпп, ось як звуть мого тата]
Звідусіль почувся регіт:
— Філіпп, а далі?.. Що це за Філіпп?.. Який Філіпп?.. Звідки ти взяв твого Філіппа?
Сімон нічого не відповів, і, непохитний у своїй вірі, з викликом дивився на них; він ладен був скоріше витерпіти тортури, ніж поступитись перед ними. Його врятувала поява учителя, і він побіг до матері.
Протягом трьох місяців високий робітник Філіпп частенько проходив hqb3 дім Б ланшотта; кілька разів він наважувався заговорити з нею, коли вона шила біля вікна. Вона відповідала йому чемно, завжди з поважним виглядом, ніколи не посміхалась до нього, не запрошувала зайти.
Проте Філіпп, трохи самовпевнений, як усі чоловіки, переконав себе, що її щоки червоніше більше, ніж звичайно, коли вона розмовляла: з ним.
Але заплямовану репутацію відновити важко, а зіпсувати дуже легко, і, незважаючи на полохливу стриманість Бланшотти, по селу пішо» уже поговір.
Що ж до Сімона, то він дуже полюбив свого нового тата і майже щовечора, коли Філіпп кінчав роботу, вони гуляли разом. Хлопчик ретельно відвідував школу і з гідністю проходив пою школярів, ніколи не відповідаючи на їхнє глузування.
Проте одного разу тс& самий хлопець*, який першим зачепив Сімона, сказав йому:
— Ти збрехав* у тебе діема ніякого батька Філіппа.
— Чому ж? — схвильовано спитав Сімон.
Хлопець потирав руки. Він сказав:
— Та тому, що коли б у тебе був батько, то він був би чоловіком твоєї мами.
Сімон збентежився від справедливості такого) зауваження, проте відповів:
— А все-таки він мій батько!
— Може, й так*— глузливо відказав хлопець, — але тільки він не зовсім твій батько.
Син Блашпоттк похилив галову і* задеислившисьу пішов по дорозі до кузні дядька Луазона, де працював Фишш.
Кузня немов ховалася в гущавині дерев. В ній було дуже темно, тільки червоне полум’я величезного горна освітлювало яскравими відблисками постаті п’яти ковалів з голими руками, які оглушливо стукали по ковадлах. Вони стоійіи, освітлені полум’ям, наче демони, втупташи очі в розпечене залізо, яке вони шматували; і здавалось, що їхні важкі думки злітають разом з важкими молотами.
Сімон непомітно
— Слухай, Філіпп, син Мішоди каже, що ти не зовсім мій батько.
— Чому ж? — спитав робітник.
Дитина наївно відповіла:
— Тому, що ти не чоловік моєї мами.
Ніхто не засміявся. Філіпп стояв, спершись лобом на свої- великі руки, в яких тримав молот, поставлений на ковздло. Він думав. Четверо товаришів дивились на нього.
Сімон, такий маленький серед цих велетнів, тривожно чекав відповіді. Раптом один з ковалів, немовби відповідаючи на думки всіх, сказав Філіппові:
— А все-таки Бланшотта славна й чесна дівчина; живе вона статечно й хазяйновито, хоч і трапилось з нею нещастя. Вона буде хорошою жінкою чесному чоловікові.
— Це правда, — озвалося троє інших.
Коваль вів далі:
— Хіба вона винна, що схибила? Він обіцяв одружитися з нею, а хіба мало ми знаємо жінок, яких поважають тепер, хоч з ними трапилось те ж саме?
— Це правда, — хором повторили троє.
Коваль провадив далі:
— А як їй важко було, бідолашній, самій виховувати дитину, скільки сліз вона пролила, виходячи тільки до церкви, про те один тільки Бог відає.
— І це правда, — знову сказали ковалі.
Було чути тільки шум міхів, що роздували горно. Філіпп поривчасто нахилився до Сімона:
— Скажи мамі, що я прийду сьогодні ввечері поговорити з нею.
І він тихенько підштовхнув хлопчика до дверей.
Він знову взявся до роботи, і п’ять молотів, як один, ударили по ковадлах. До пізнього вечора кували вони залізо, дужі, могутні, сповнені радості й задоволення. Але як у святковий день соборний дзвін заглушає решту, так молот Філіппа заглушав усі інші, щосекунди падаючи на ковадло з переможним гуркотом. Очі Філіппа палали, і він невтомно кував серед іскор.
Все небо було всіяне зорями, коли Філіпп постукав у двері Бланшотти, причепурений, у святковій блузі й чистій сорочці, з підстриженою бородою. Молода жінка вийшла на поріг і з докором сказала йому:
— Негаразд приходити так пізно, пане Філіпп.
Він хотів відповісти, але, зніяковівши, забурмотів щось невиразне і спинився.
Вона продовжувала:
— Ви ж добре розумієте, що не годиться, щоб про мене говорили.
Тоді він сказав:
— А яке кому діло, якщо ви згодні бути моєю дружиною?
Відповіді не було, але почувся шум, ніби хтось у темряві кімнати знеможено впав. Філіпп швидко ввійшов, і Сімон,
лежачи в своєму ліжку, розрізнив звук поцілунку і кілька слів, що їх ледве чутно вимовила мати. Потім він раптом відчув дотик знайомих рук, що підхопили його; тримаючи хлопця у витягнутих руках, дужих, як у Геркулеса, друг крикнув йому:
— Скажи своїм товаришам, що твій батько — Філіпп Ремі, коваль, і що він намне вуха кожному, хто посміє скривдити тебе.
Другого дня, коли хлопчики зібралися в школі, перед початком уроку, маленький Сімон підвівся з місця. Він був дуже блідий, і губи його тремтіли.
— Мій батько, — дзвінким голосом сказав він, — коваль Філіпп Ремі, і він обіцяв нам’яти вуха кожному, хто посміє мене скривдити.
На цей раз ніхто не засміявся — всі добре знали коваля Філіппа Ремі. Це був такий батько, яким міг би пишатися кожний.
Могильниці
П’ятеро приятелів кінчали обідати — п’ятеро світських, багатих чоловіків дозрілого віку. Троє були жонаті, двоє— ще ні. Вони сходились так щомісяця, на спомин про свої юнацькі літа, і, пообідавши, звичайно гомоніли собі по-то-вариському до другої години ночі. Вони зоставалися завжди близькими, щирими друзями, і ці зустрічі давали їм найща£ливіші, може, в житті хвилини. Тут балакалося про все, що може цікавити і тішити парижан; це бувало звичайно — як і в більшості салонів, зрештою, — щось як обмін новинами, прочитаними в ранкових газетах.
З найвеселіших між товаришами був Жозеф де Гардон, старий парубок, що жив типовим, яскраво-паризьким, фантастичним та химерним життям. Проте не був з нього ні розпусник, ані гультяй, а лише цікавий до всього чоловік, веселун, та ще й молодий, бо ледве чи мав сорок літ. Людина світська в найширшому й найбільше поблажливому розумінні цього слова, обдарований гострим розумом без особливої глибини, широкими знаннями без справжньої ерудиції, здатністю легко сприймати, не дуже вдумуючись у сприйняте, він здобував у своїх спостереженнях, пригодах та зустрічах матеріал для комічних, а разом з тим і філософських анекдотів та для гумористичних афоризмів, що створили йому славу великого розумника.
Це, власйе, був оратор на час обідів. Щоразу так уже й чекали від нього нової історії чи приповідки. Не треба було й просити, щоб він почав її розповідати.
Покурюючи, з покладеними на стіл ліктями, з напівпорожньою склянкою коньяку перед собою, розімлілий в атмосфері тютюнового диму й тонких пахощів гарячої кави, він почував себе, тут якнайкраще — як богомільна яликав каплиці, як золота рибка в акваріумі
Він мовив, пихнувши сигарою:
— Не так давно зі мною сталася чудна пригода.
— Розкажіть) — попросили всі майже в один голос.
— Охоче. Ви знаєте, що я люблю блукати по Парижу, немов оті колекціонери цяцьок* які раз у раз нишпорять очима по вітринах. Щодо мене, то я шукаю ввдовищ, людей, приглядаюсь до всіх і до всього.