Менi весь час хочеться спати. А може, просто не вистачає тебе?
Твiй розмоклий Алоїз.
P. S. Забув розповiсти, що їздив у село. Як-не-як, воно - теж наша iсторiя, до того ж невесела. Я, до речi, про це думав, коли стояв бiля славнозвiсного клубу, де ти на другому поверсi у барi так усiх шокувала своєю розпустою… А головне, що причин не було нiяких. Просто включився твiй «механiзм». Того хлопця звали Геною. Пригадуєш? Чи ти з ним потiм ще бачилася, мавпо дика?
2.6
Найменший кiлька разiв назве тебе «товстою й цицькатою росiйською бабою». Спочатку ти з цього смiятимешся. Але потiм тобi набридне, тому вирiшиш поговорити з його батьком. Той дуже здивується:
- Де вiн мiг таке почути? Вiд кого навчився?… - бiдкатиметься Томас. - О моє бiдне дитятко, моя овечко! - нарiкатиме вiн. I попросить тебе нiколи нiкому цього не розповiдати.
Пiсля вечерi Томас пiдiйде до тебе i знову попросить нi за яких обставин не розповiдати цього його дружинi, бо вона, бiдолашна, й так весь час ходить нервовою. А це ж її вб'є! Вона не зможе цього пережити. Адже її син так добре вихований! Майн Гот! Хто мiг його цьому навчити? Потрiбно простежити всi канали поганої iнформацiї.
- Я ж їм телевiзор дозволяю вмикати усього кiлька годин на тиждень. I то тiльки з DVD, аби бути впевненим, що мої дiточки дивляться тiльки кориснi фiльми. А Інтернетом цим малесеньким невинним дiткам взагалi можна користуватися лише пiвгодини на тиждень… О мiй iнтелiгентний синочок!…
Пiзнiше, перед вечiрньою казкою, яку батько зазвичай читає дiткам, вiн вiдкличе Гобiто. Сiвши з ним на м'який червоний шкiряний диван, скаже:
- Мiй любий синку! Я не можу повiрити в те, що ти, такий добрий i розумний хлопчик, мiг назвати нашу «au pair» «цицькатою, товстою росiйською бабою»… Невже ти це сказав?
- Так, - помовчавши, скаже малий правду. Бо дiти завжди чеснi. Завжди, коли дорослi показують їм приклад.
- Ти попросиш в неї вибачення?
- Так…
- А ще, синку, я хотiв тебе попросити, щоби ти її бiльше так не називав. Бо вона навiть не росiянка.
- А хто вона?
- Вона - українка.
- Але ж розмовляє так само, як росiяни i казахи! I, я сам чув, розумiє нашу прибиральницю!
- Так, синку, розумiє… - вiдповiсть батько, погладжуючи малого по голiвцi. - Розумiє, бо їхнi мови схожi. Але українцi мають свою державу. Вони кращi за росiян.
- Вони не п'ють горiлку?
- Не п'ють, синку.
- Нiхто, нiхто? Так, як i ми?
- Ну… Хiба що в святковi днi…Так, як у нас.
- А-а…
Пiзнiше, коли з роботи повернеться Андрея, ти запитаєш її, чи є у Кельнi українськi квартали.
Вона здивовано на тебе гляне. Потiм вiдповiсть, що не знає. «Але є росiйськi», - додасть вона, хоча не радитиме туди ходити.
- Чому? - здивуєшся ти.
- Бо нормальнi люди туди не ходять.
- Але я пiду, подивлюся… Може, щось цiкаве сфотографую.
- Нi, - знову заперечить вона. - Там усi пропащi. Там злодiї й п'яниці. О, ти ще росiян не знаєш, якщо маєш бажання туди ходити! Це зрадники! Вони залишили свою країну, батькiв, дехто навiть сiм'ї i маленьких дiтей. Уявляєш? Маленьких дiток! Таких, як мої! Як можна покинути свою малечу?! I приїхали сюди. Нi, моя дорогенька, я не раджу тобi туди йти. Ми з Томасом одного разу випадково заїхали i такого надивилися! А нашi колишнi сусiди заїхали в мiстечко, де живуть самi лише росiяни. Так їм дорогу перекрили! Вимагали грошей! Казали, що вiдберуть авто!
Ти довго мiркуватимеш над її словами. А наступного дня знову самотня i щаслива збиратимешся в дорогу. Ти, мабуть, уже й не навчишся виходити з цього стану. Ти пiдеш прогулятися мiстом… Заблукаєш, бо без карти важкувато. А потiм пiдiйдеш до чоловiка звичайної зовнiшньостi i промовиш:
- Ентшулдiгунг, кан iх фраген… (Вибачте, можу я запитати…)
- Да брось! Говори спокойно по-русски!
- О, - щиро зрадiєш ти. - Як класно! А я вже думала, як на мигах вас розпитувати?
- Ой, девчонка, расслабься! Куда тебе нужно? Давай подвезу!
- Та нi, дякую. Менi би дорогу знайти… А там уже я сама дiйду.
- Да чо ти паришься! Садись, подвезу! Мне не тяжело.
«Широка росiйська душа, - подумаєш ти. - Все таки Андрея не права…» Але в авто не сядеш. Проте невiдомий, зiславшись на самотнiсть у цьому великому мiстi, проведе тебе аж до самого порога. Ти слухатимеш його розповiдi про круте життя за кордоном. Вiн скаже, що нiзащо не повернеться в Росiю. На прощання попросить дозволу поцiлувати тебе в щiчку. Але ти не дозволиш до себе навiть доторкнутися, бо доторки незнайомих чоловiкiв мають здатнiсть перетворюватися на мiцнi обiйми.
А ти лише так недавно пiзнала цiну самотностi. I зрозумiла, що самотнiсть - це найвищий стан осягнення себе. I ти не зможеш так легко вiдмовитися вiд так важко набутого. Хай воно все ненадовго - рiк-два - трохи бiльше: але це i є саме те головне, що має вiдчути кожна людина на шляху до формування себе як особистостi.
Ти зайдеш до вашого будинку, навiть не озирнувшись. Тихо кинувши «до побачення» цьому самотньому диваковi…
У хатi на тебе нiхто не чекатиме. У твоїй кiмнатi пануватиме iдеальний порядок. Як нiколи ранiше. Ти поглянеш на своє вiдображення в дзеркалi й привiтно усмiхнешся. Бо любов до себе починається з любовi до свого тiла…
3.6
Батько приходить з роботи втомлений i на диво спокiйний. У хатi все нiмує. Усi ходять навшпиньки, боячись перечепитися об якусь рiч. Бо як то: батько ж зi змiни прийшов! Вiн, мабуть, захоче спати… Вiн їсть снiданок, розпитуючи кожного, хто i що вчора робив. Це обов'язковий ритуал. Цьому пiдкоряються всi, навiть мати. Хоча чому я тут написала «навiть»? У неї не було «навiть». Навiть нiчого…
Перелякане маля благально зиркає: а раптом сьогоднi пронесе?
- Ну, а ти що вчора робила? - запитує вiн, сиво цiлячись з-пiд своїх кущуватих брiв.
- Мила посуд, пiдмiтала схiдцi, годувала курей, поїла телятко, помила долiвку в коридорi…
- Так мало? Та це можна було зробити за пiвгодини!
Вона винувато мовчить. А може, вiн має рацiю? Адже вiн - БАТЬКО.
- Ну гаразд. Я йду спати i щоб жодного звуку не чув! А то ви мене знаєте…
Щойно вiн вийшов, як хлопчик почав одразу зачiпати сестру, знаючи, що вона може розплакатися. Вiн тодi хутенько сховається або втече, бо спочатку ж пiдiйдуть до зарюмсаної дiвчинки… Адже винним є той, хто порушив тишу.
Хлопчик виявився правий. Щойно вiн висмикнув вiд дiвчинки паперову ляльку, яку вона малювала три днi, i вiдiрвав їй голову й ноги, як почався шалений плач.
Малий прожогом кинувся з кiмнати.
Дещо пiзнiше прочинилися дверi.
- Я хiба не казав сидiти тихо? - пролунав роздратований голос.
- А вiн менi ляльку подер… - виправдовувалася налякана дiвчинка.
- Та начхати менi на твою ляльку! Я казав бути тихо! - i трошки подумавши, знайшов вихiд. - Ходи, будеш спати зi мною. Аби нiхто нiкого не чiпав…
Приречено опустивши голову, без жодного слова, мала попленталася за ним. Хiба вона мала вибiр?
Це була сiм'я без вибору. Родина, де всi говорили батьковими фразами. Бо говорити iнакше заборонялося. Нiхто не мав права зробити крок без дозволу. Навiть до родичiв не можна було йти. Навiть коли мати кудись виходила, батько одразу йшов за нею й горланив:
- Куди вже пiшла? Ану вертайся! Одразу!
I тiльки, коли вiн сiдав у червонi «Жигулi» i вiд'їжджав на роботу чи на пиятику, всi дихали вiльнiше. Кожен мiг робити, що хотiв. Хлопчик, зазвичай (копiюючи поведiнку свого дорослого прототипа) збиткувався з дiвчинки…
Вона йшла до кiмнати, думаючи, що сьогоднi знову доведеться робити масаж… Невже знову?… Але батько цього разу, як не дивно, масажу не просив. Точнiше - не наказував робити. Просто бiля нього спати.