Доки Заболотний споряджає свого б'юїка в дорогу, його тендітна Соня-сан, бліда й не на жарт розхвильована, все ходить поблизу, зворушливо остерігає свого «лихача»:
- Ти ж там не жени, Кирику, не жени! Доведи їм, що ти не лихач… Дай мені слово… Обіцяй мені?
- Гаразд, буде по-твоєму, - гуде Заболотний із-за піднятого капота.
- Обіцяєш, а потім… Сказано ж: натура - як у тура! Всією натурою лихач і порушник…
- Дякую за вранішній комплімент.
- Ні, ти серйозно мені поклянись, що не гнатимеш! - заходить дружина з іншого боку і звертається до Ліди, яка, першою забравшись у машину, вже защухла в куточку: - Лідо, не дозволяй Кирилу Петровичу гнати! Стеж, щоб не перевищував. Особисте від мене доручення, зрозуміла?
- Йєс, - озивається з машини дитячий голосок.
Ох, це дівча! Схопилося сьогодні ні світ ні зоря, все боялось проспати таку нагоду… Ми ще голились, як Ліда вже постукала в двері, вбігла, бліда від хвилювання, що й з росичкою на русявім волоссі після вмивання:
- Я готова!
- Рання птаха, - приязно окинула оком Софія Іванівна посталу перед нею худу, цибатеньку акселератку, що причепурилася в дорогу, мов до якого-небудь шкільного свята: на йогах білі панчішки, на голеві старанно заплетені мишачі хвостики кісок, що туго стирчать урізнобіч, з білями бантами, відкривши не-дитячому чисте, а голубими прожилками чоло.
- І ці кісники тобі до лиця, - підхвалила Заболотна свою підопічну.
Чекаючи нас, дівчинка призналася, що був у неї напір прихопити в подорож і свого вірного друга - маленького амазонського папугу, хай би й він розважився, додивився світа, дихнув простором. Однак мама рішуче •їй не дозволила…
- І вірно мама зробила, - зауважив Заболотний, відкладаючи бритву. - Сама подумай, як без нього в домі? Адже він там у вас, по суті, найвищий арбітр: коли яка-небудь домашня кризова ситуація - одразу до нього, до какаду, щоб розсудив…
- То так, він у нас мудрець, - згодилося дівча, розуміючи жарт.
Ліда потім першою, поперед Заболотного, збігала внутрішніми сходами до гаража, ще й нас квапила: не •барімось, для нас має значення кожна хвилина, треба виграти час!
Тепер вона, зайнявши місце, з машини раз у раз перепитує, чи скоро ми виїдемо, адже час біжить, біжить!…
А в Софії Іванівни - своє на думці: щоб не гнав… Коли ми були готові нарешті виїхати з гаража, вона й тоді соромливо нагадала чоловікові своє прохання, не боячись навіть видатися надокучливою: «Ти ж обіцяєш, правда?»
Речі мовби й неістотні, однак чомусь ще й тут, на хайвеї, уява малює мені той момент, коли Соня, худенька, бліда, з благальним усміхом зазирає в вічі своєму Заболотному:
- Кирику, я знаю, ти будеш хорошим…
І як завжди, коли вона розлучається з чоловіком, очі її враз наливаються синявою, пречистою синявою відданості, й росинки мимовільної сльози вже бринять на віях, і самі очі від сяйва тих росинок глибшають і мовби ростуть, ростуть…
- Не хвилюйтесь, Соню-сонечко, - каже їй Заболотний. - Ждіть і не тужіть на валу.
Була б вона, певне, спокійніша, якби ми її теж прихопили з собою. Заболотні часто вирушають в поїздки удвох, і якщо дорога випадає далека і втомлива, Софія Іванівна - на рівних правах - підміняє за кермом чоловіка, до того ж вона щиро в душі переконана, що веде машину куди краще за нього… Але цього разу їй довелося змиритись, залишилася вдома, бо лікарі поки що не дозволяють Софії Іванівні тривалих мандрівок: влітку на одній із тутешніх автострад подружжя Заболотних потрапило в «маленьку пригоду», як висловлюється мій друг, після якої сам «ас» відбувся синцями та саднами, а Софія Іванівна мусила кілька тижнів пролежати в гіпсі і тільки нещодавно стала виходити на вулицю. Тож зрозуміла її сьогоднішня тривожність та настійливі застороги, якими вона проводжала нас вже й після того, як ми сіли в машину і Заболотний поволі став вирулювати, спрямовуючи свого б'юїка на сталеву, ще не відчинену браму гаража.
Зараз ми перебуваєм на чималій відстані від того похмурого гаражного підземелля з його низькою, в сталевих балках стелею, вже воно ніби хтозна й коли було з тим своїм службовим телеоком, яке недремно звідкись споглядало нас, щоб у потрібний момент нечутно розсунути перед нами важкі сталеві двері й - під мовчазне благо-словіння Соні-сан - випустити ще одного ловивітра в сіре світання стрітів, у гонитву доріг.
Були спершу безлюдні каньйони вулиць, де в одному місці під синьою зливою неонів, серед ошмаття газет в такий ранній час уже сидів і щось жував старий занедбаний чоловік, збайдужено дивлячись на нас; де потім промигнуло темне дзеркальне скло ще зачинених офісів, банків з кутою таємничістю своїх брам; зостались позаду й сяючі вітрини крамниць з коштовностями та манекенами, і чорний алюміній хмарочосів, що своєю похмурою величчю зникають десь у темній високості, стискаючи простір, залишаючи перед нами тільки вузьку його щілину, щоб могли ми вилетіти на цю заміську трасу, де Заболотний полегшено, повеселіло скаже:
- Нарешті!
І, опустивши скло, висуне руку, ловлячи пальцями зустрічний вітерець.
Заболотний веде свого б'юїка рівно, плавко, машина не йде, а пливе, і це, безперечно ж, зараз можна пояснити тільки бажанням Заболотного ревно дотримуватись застережних заповітів Соні-сан.
- Зваж, Лідо, як їдемо. Мабуть, похвалили б нас за таку дисциплінованість? - каже мій друг, усміхнувшись, але не до нас, а мовби до когось, видно, постала цієї миті перед ним дружина в тій своїй тривожності, коли, провівши нас у путь благословляючим, ще, певно, від матері перейнятим жестом, зосталась стояти самотньо в яскраво освітленім гаражі. Маленька, як дівчинка, бліда й настрашена, стояла вона якась особливо самотня серед того величезного підземелля під його низьким зализобетонним склепінням, що тримало на собі все громаддя білдінга. Сталева брама, випустивши нас, одразу ж автоматично стала замикатись за нами.
- Тьотю Соню! - обернувшись, гукнула тоді їй Ліда, і аж вираз болю перебіг дівчинці по обличчю, той болісний вираз так і не сходив, доки вона махала рученям Заболотній, котру гаражне підземелля поволі зашторювало сталлю дверей.
І зараз в дорозі чомусь виникає в уяві та сценка з тендітною постаттю Соні-сан, залишеної десь там, в гаражній печері серед сталевих балок та бетону.
Дорога тим часом ніби втягує нас і думки Лідині вже летять уперед.
- Зовсім не можу уявити, яка вона буде, та Мадонна, - каже дівча. - І перед сном усе думала, хотіла уявити і ніяк не могла… Звідки вона з'явилась?
- В тім-то й річ, що подробиць не повідомляють, - відповідає Заболотний. - Справді, з чиїх рук придбано? На якому аукціоні? Чи було її внесено до міжнародних каталогів перед цим? Скільки шедеврів позникало з музеїв під час війни… І не лише картини. Де, скажімо, та «Янтарна кімната» та рідкісні книги-інкунабули з пограбованих наших бібліотек?… Розшукують їх по всьому світу, а вони, може, в цей час лежать десь у затоплених водою шахтах, в завалах, у брудній пітьмі штолень-печер беруться цвіллю, лежать, нічиєму окові не досяжні та ждуть, хто їх знайде, видобуде на світ…