Я запалила товсту свічку, сіла за стіл і витягла зі шухлядки папір, перо та чорнильницю. Полум’я хиталося від кожного мого руху, кидаючи золоті відблиски на чистий аркуш.
Починати лист із запитань, мабуть, було не надто ввічливо, та й описувати своє одноманітне життя зовсім не хотілося. Але отримувач не образиться - він достатньо добре мене знає, щоб не звернути уваги на подібні дрібниці. Ну не давала я про себе знати останні п’ятдесят років, і що з того? Він сам писав мені, не чекаючи відповіді.
Декілька речень не забрали багато часу. Написане вийшло коротким, але щирим. Я запечатала лист і, тримаючи його в руках, тихо вийшла на подвір’я.
- Патда! - покликала я, піднявши руку.
За хвилину на зап’ясті приземлився ворон, нахилив голову й уважно глянув золотистим оком. Ще через мить, прив’язавши до його лапи послання, я відпустила птаха. Змахнувши сильними крилами, він рвонув угору й розчинився у темряві нічного неба.
Я провела його поглядом, аж доки силует не зник серед зірок. Потім повернулася в дім. Зазирнувши до зали, підкинула у камін кілька полін. Вогонь заграв яскравіше, і я подумки вирішила: на сьогодні мій ліміт опіки вичерпано. Зі спокійною душею піднялася нагору й нарешті дозволила собі заснути.
-4-
Ранок у мене почався задовго до світанку - з дикого галасу, від якого я підскочила й мало не схопилася за зброю. На мить здалося, що на дім напали. Та все виявилося інакше: просто зі сну мої вуха перебільшили небезпеку.
Дітор сидів на підлозі й розгублено озирався довкола, бо вперше бачив ці стіни.
- Ти чого кричиш? - незадоволено буркнула я, потираючи скроню. - Усе село розбудити надумав?
- Де я?.. - голос хлопця був хрипким зі сну.
- У мене вдома, де ж іще? - зітхнула я. - Не лишати ж тебе на вулиці.
- А як я тут опинився? – запитав він. Схоже, голова в нього вже трохи протверезіла, і мозок почав вимагати пояснень.
- На коні приїхав, - відповіла я сухо. - Хоча, мабуть, варто було тебе й справді кинути прямісінько під дверима “У Трьоми” - питань би зараз було менше.
- Та ні, - почервонів він і додав тихіше: - Дякую, що не кинула. Коли зможу - поверну борг.
- Спершу собі пристойний одяг купи, - скривилась я, вказуючи на його лахміття.
- Та в мене він є, - промимрив Дітор, - але… ще не придумав, як його забрати.
- Й де ж він? - тепер уже й мені стало цікаво.
Хлопець зашарівся, та все ж розповів. Виявляється, встиг зав’язати “пригоди” з доньками одного з купців. Все йшло непогано, поки несподівано не повернувся батько. Щоб не лишитися без голови або якоїсь іншої важливої частини тіла, Дітор мусив тікати через вікно в самій сорочці. Добре, хоч меч не забув прихопити.
- Й багато в них твого лишилось? - прищурилась я.
- Одяг, трохи грошей… і найголовніше - медальон з портретом матері, ельфійська робота, - відповів він. - Одяг я й новий куплю, але кулон… його дуже хотілося б повернути. Якщо, звісно, вони його не викинули.
- А як звали того купця?
- Марон Турк.
- Це ж той, якого Скаженим прозвали? - підняла я брову.
- Так. Я й прийшов до нього, бо він родич старости мого села, ще раніше обіцяв допомогу. Зняв у нього кімнату, поки інше житло не знайду. Два дні все було спокійно, а потім Марон поїхав до приятеля, залишивши дім на дружину й дочок. Дружина, Фіра, заклопотана жінка, з купою справ, рано лягла спати. А Санка з Томою, скориставшись нагодою, прокралися до мене в кімнату. Далі… ти вже знаєш.
Я ледь стримала посмішку. Весь Лаор знав, що доньки Марона Скаженого - ті ще відьми у спідницях. Та, звісно, простий сільський хлопець Дітор про це гадки не мав. Інакше десятою дорогою оминув би той дім. У нього ж у селі за таке могли й камінням забити, аби лиш врятувати “честь родини”.
- А де ти взяв оце… ганчір’я? - кивнула я на його жалюгідний одяг.
- У храмі Сулевії дали. Я не знав, куди податися, а по дорозі зустрів жерця. Він і допоміг.
Я лише важко зітхнула. Ох уже ці місцеві боги… вони ніколи нічого просто так не дають.
- Й що він узамін попросив? - спитала я, не стримуючи скепсису.
- Нічого, - чесно відповів хлопець.
Цього разу я промовчала. Бо знала: жерці Сулевії нічого просто так не роблять. І якщо борг ще не озвався - значить, він просто чекає свого часу.
***
Коли я прокинулася вдруге, Дітор міцно спав і навіть тихенько хропів. На всяк випадок, якщо він раптом уміє читати, я залишила повідомлення крейдою на дверях, а сама вирушила у справи. Добре хоч, сьогодні був вихідний.