Його філософський тон змусив мене всміхнутися. Орька мав дивовижну здатність поєднувати песимізм із життєрадісністю - і саме в цьому була його чарівність.
- Я тут… от про що думав, - заговорив він тихіше, нахиляючись ближче. Його голос упав до шепоту. - Пам’ятаєш, ми говорили про перевертнів? Я трохи розпитав у декого… І дізнався дивне: всі, кого питав, кажуть одне й те саме - біля ельфійського кордону справді були перевертні, але зникли всі до єдиного. А ще… нібито на деревах, землі, навіть на скелях - алхімічні знаки почали з’являтися. Світяться, невидимі для звичайного ока, проте виразні для тих, хто знає, куди дивитися.
Алхімічні. Невидимі. Чорні. Я повторювала кожне слово, ніби пробувала його на смак. У голові вже складалися тривожні припущення, і кожне було гірше за попереднє.
- Орька, слухай уважно, - я говорила тихо, але в моєму голосі прозвучала сталь. - Нікому про це ні слова. Навіть старійшинам. І зі своєю зграєю - теж ні.
- А чому? - щиро здивувався він, відставивши тарілку.
- Бо мені це не подобається. Надто багато збігів. Щойно розберуся з чаклуном - займусь і цим. А поки що - мовчи. Чуєш?
- Чую, - кивнув він поважно. - І зрозумів. Я вже не хлопчисько. Але… запитати когось можна? Ну, так, мимоходом?
- Ні, - рішуче перебила я. - І підслуховувати теж забороняю. Хіба що вони самі кричатимуть на базарі. І тоді - усміхнись, знизай плечима й піди далі з виглядом: “от дурні, і як земля таких носить”.
Орька важко зітхнув.
- То виходить, справа зовсім серйозна?
- Серйознішої годі й шукати, - відповіла я, не відводячи погляду.
Він опустив очі на своє блюдо, тепер уже не таке привабливе, і почав механічно жувати вже холодний млинець. Його настрій помітно затьмарився, і навіть жартівливий блиск у зіницях згас.
Закінчивши сніданок, ми розпрощалися. Орька рушив далі у своїх справах, а я лишилася сидіти за порожнім столом, дивлячись у вікно. Ранкове сонце, пробиваючись крізь вузькі щілини між будинками, торкалося пилу у повітрі, і він світився, немов золота імла. З кожною хвилиною ставало світліше - і тим темнішими здавалися мої думки.
***
В нашому розпорядженні був цілий день. Після ситного обіду, коли ніхто, окрім мене, так і не спромігся піднятися зрання, ми вирішили прогулятися містом - просто щоб не гнити між чотирма стінами.
Кріст’єр майже одразу “застряг” у невеличкій книгарні в торговому кварталі. І хто б міг подумати, що в такій глушині взагалі знайдеться куточок для освічених? Полиці там рипіли під вагою старих томів, а в повітрі стояв запах пилу, чорнил і засушених трав - типовий аромат місць, де знання зберігаються довше, ніж люди.
Я теж любила книги, але зараз був не час і не місце для читання. Тож, залишивши Дітора з Тарґісом пильнувати за нашим мрійником, ми з Вір’єном вийшли на вулицю.
Базарний день добігав кінця. Основна торгівля відбулася ще зранку - тоді, коли й продукти були свіжі, і плітки найсоковитіші. Та попри це, чимало яток і досі не закривалися: завжди знайдеться якийсь запізнілий покупець або просто цікавий перехожий.
Місто шуміло й дихало своєю звичною метушнею: крики торговців, дзенькіт ваг, запах смаженої риби, змішаний із духом моря і диму від факелів. Люди рухалися хвилями, і ми просто пливли серед них, без мети, дозволяючи натовпу нести нас.
- Голубчику, позолоти ручку - і скажу тобі майбутнє! - раптом пролунало зовсім поруч. - Чи дружина буде красунею, скільки діточок наживеш… Позолоти, а?
До Вір’єна чіпко вчепилася молода чорнява дівчина. Її погляд був водночас грайливим і хижим. Вродлива - навіть попри занадто яскравий, майже вульгарний макіяж. З-під кожушка виглядала тонка блузка з глибоким вирізом, що відкривав білі плечі. Барвиста спідниця ледь прикривала стрункі ноги у стоптаних чобітках.
Дівчина кидала на Вір’єна короткі, але промовисті погляди з-під густих вій - і було цілком зрозуміло, що пропонувала вона далеко не лише ворожіння.
Мені навіть стало цікаво, як він відреагує. Проте Вір’єн розчарував: лише злегка підняв брову, кинув гадалці мідну монету й пішов далі, не сказавши й слова. Невже подорослішав за час подорожі?
- Дякую, любий, - промуркотіла вона нам у слід, сховавши монету між пальців. - Взамін скажу тобі майбутнє: твоя доля йде поряд із тобою. Але щоб бути разом - мусиш переродитися.
Мене пересмикнуло від цих слів. Оце вже перспектива… Знову сплутати свою долю зі смертним? Доля, схоже, мала дивне почуття гумору. Сподіваюся, Вір’єн не сприйме цю маячню серйозно і не почне шукати шлях переродження.