Дівчина кілька разів уклонилася, дякуючи, й швидко зникла в натовпі, шукаючи наступну жертву.
- І чого ти з нею не пішов? - не втрималася я від колючого жарту. - Вона ж так старалася, а ти її образив.
- Як я можу дивитися на неї, коли ти стоїш поруч? - не залишився в боргу Вір’єн, криваючи усмішку. - Тим більше, коли мені вже пророкують тебе в дружини.
Я не знайшла, що відповісти. Просто знизала плечима й рушила далі. Нехай говорить, що хоче.
Ми минули ринок і вийшли на головну площу Мірідана. Кам’яні плити під ногами були потріскані, а в центрі стояли кілька статуй демонів - потворних, скривлених у гримасі болю чи люті.
- І чому люди так люблять зображати саме нижчих демонів? - запитала я, зупинившись перед однією з них. Її обличчя було перекошене, а кам’яні крила ніби намагалися вирватися вгору, та марно.
- Бо інші виглядають як люди, - відповів Вір’єн, вдивляючись у камінь, - і не такі страшні.
- Страшні, - я скептично хмикнула. - Камінь ніколи не передасть того, що їх справді оточує.
- А що саме? - він повернувся до мене з живим зацікавленням.
- Потужне енергетичне поле, - сказала я після короткої паузи. - Суцільна ненависть, злоба, жадоба смерті… жодної доброї іскри.
- А як же любов? - запитав він тихо, майже недовірливо.
- Любов? - я гірко посміхнулася. - У світі демонів вона не приживається. Її виривають ще паростком, щойно вона проб’ється з ґрунту.
- То й шлюбу немає?
- Є, - відповіла я спокійно. - Це одна з небагатьох причин залишитися живим після… близькості.
- Ріда, що це за слово - “близькість”? І що означає “залишитися живим”?
- Те саме, що й звучить, - холодно мовила я. - Після ночі “кохання” сильніший убиває слабшого. Якщо тільки той не є його подружжям.
- Жах, - скривився Вір’єн. - А якщо не готовий до шлюбу, але партнер подобається?
- Для цього існують гареми, - знизала я плечима. - Хоча їхні мешканці також довго не живуть.
Він замовк, вдивляючись у статую, і лише через хвилину тихо запитав:
- Звідки ти стільки про них знаєш?
Я не встигла вигадати відповідь - раптово задзвонив міський дзвін. Глухий, важкий звук прокотився над дахами, розтинаючи повітря, і за кілька ударів усі зрозуміли: це не простий передзвін, а тривога.
А вже за мить на площу, захлинаючись від крику, вбіг худорлявий хлопчак. Його обличчя було біле, як крейда, очі - перелякані до божевілля.
- Пустельники прорвалися в місто!!! - заволав він, і його голос злився з гулом дзвонів.
Крек. Наче прокляття нас переслідувало.
Ми з Вір’єном навіть не перемовилися - одночасно рвонули до книгарні, сподіваючись застати там наших друзів. Вулиці вже наповнювалися людьми, що в паніці кидалися хто куди.
Та двері книгарні були зачинені важкими ставнями, а крізь щілини не просочувався навіть промінь світла. Ми постукали - ніхто не відповів. У гостьовому будинку теж - порожньо. Стільці перекинуті, келихи розбиті, свіжа кров на сходах…
Коли добігли до порту, стало зрозуміло: запізнилися. Кораблі вже знялися з якорів і, роздувши вітрила, виходили в море під натиском вітру й паніки. Крики жінок, рев худоби, брязкіт металу - все змішалося в суцільний хаос.
Ми безсило бігали вулицями, але хаос тільки набирав сили.
Пустельників було кілька тисяч - справжня орда, яка накотилася на місто, як піщана буря. Міська варта відступала, не маючи шансів стримати натиск. Бойові кличі змішувалися з криками жаху, стогонами, брязкотом зброї.
Орда нишпорила скрізь: грабували, палили, ґвалтували, вбивали всіх без розбору. Стовпи диму здіймалися над дахами, сонце тьмяніло, мовби саме не хотіло дивитися на це безумство.
Все це одразу нагадало про бій в ельфіському Орвендор. Але то був форт, а це просто містечко біля моря.
Та на спогади часу не було. Не минуло й півгодини, як нас самих запримітили.
Озброєні, ми виділялися серед безпорадних містян, що бігли хто куди, спотикаючись об тіла загиблих.
Першим вихопив клинки Вір’єн. Його одразу атакував пустельник, намагаючись вдарити мене зі спини. Але я саме схилилася над тілом - з переляку прийнявши його за Орьку. Хвала небесам, це був не він.
Про чесний бій тут годі було й говорити.
Я відчула рух за плечима - і, мов на інстинкті, відскочила вбік. Мій меч вихопився сам, блиснув у повітрі, і нападник не встиг навіть видихнути: удар розітнув його майже навпіл.
- Оце сила! - вигукнув Вір’єн, і навіть серед цього пекла в його голосі звучало захоплення.
Та відповісти я не встигла. На нас уже сунув цілий загін - десятки, може, сотні озвірілих пустельників. Вони ревіли, ляпали мечами по щитах, розмахували списами, виблискуючи очима, в яких не залишилося нічого людського.