Їм, здавалося, не було ні кінця, ні краю. Наче хтось невидимий без упину множив їх за рогом, випускаючи нові хвилі.
А може, то лише мені так здавалося тоді - серед крику, крові й болю, коли кожен подих давався ціною ще одного життя.
***
Сонце вже встигло сховатися за обрієм, і на темніючому небі одна за одною спалахували перші зорі. Тільки тоді кількість пустельників на вулицях різко зменшилася. Награбувавши досхочу, більша частина орди покинула Мірідан - як зграя ситих вовків, що рушила далі, залишаючи за собою самі лише кістки.
Та в місті залишилися інші - найжадібніші, найпідліші. Вони, немов голодні шакали, нишпорили розбитими вулицями, шукаючи залишки здобичі серед руїн і попелу.
Я просувалася вперед повільно, майже крадькома, обережно переступаючи через тіла, що лежали безладними купами. Кожен крок лунав у тиші, мов удари по серцю. Кожен погляд - коротке полегшення, коли я серед мертвих не впізнавала своїх.
Та щоразу, коли серед понівечених облич я не знаходила ні Дітора, ні Кріст’єра, ні Таргіса, з грудей виривалося глухе зітхання. Думка, що можу побачити їх серед загиблих, стискала горло і не давала дихати.
Поступово з темряви почали виринати ті, хто вижив. Люди виходили з укриттів - обережно, ніби боялися, що тиша раптом знову вибухне криками.
У руках вони тримали масляні лампи, і тремтливе світло малювало на стінах руїн довгі, примарні тіні. Їхні обличчя були виснажені, попелясті, з очима, що бачили надто багато жаху. Вони не йшли гуртом - лише малі групки, що блукали вулицями, кличучи своїх близьких, сподіваючись бодай на шепіт у відповідь.
Хтось розгрібав завали, хтось схилявся над тілами, шукаючи знайомі риси. Їхні зойки, плач і стогони розривали нічну тишу гостріше, ніж будь-який меч.
Місто, яке ще вдень вирувало життям, тепер перетворилося на величезну братську могилу, де кожен крок відкривав нову трагедію.
***
Мої ноги більше не слухалися. Виснажена боєм і безплідними пошуками, я опустилася на край причалу, звісивши стомлені кінцівки у холодну воду. Солоні хвилі лоскотали шкіру, але замість бадьорості приносили тільки порожнечу.
Вір’єн сів поруч - мовчки, без запитань. Ми просто дивилися, як перші промені світанку розфарбовували небо золотом і рожевим, стираючи темряву, наче намагаючись змити нічну кров.
На тлі світла з моря поверталися кораблі - один за одним, повільно, немов тіні, що оживали після темряви.
Ми не знайшли серед мертвих наших товаришів, а отже, залишалася крихка, майже болісна надія, що вони ще живі. Я вперто трималася за неї, як потопельник за уламок човна.
Я спробувала скористатися кровним вузом, щоб відчути Дітора - хоча б натяк, подих, пульс енергії. Але відповіді не було.
Я все ще вірила, що десь поруч із ним і Таргіс, і Кріст’єр - живі, поранені, але не зламані.
Тіррій, попри наші давні й непрості стосунки, не міг відкласти відплиття навіть на день. Його трюми були переповнені швидкопсувними товарами, і кожна година зволікання загрожувала великими втратами. Війна війною, а торгівля - святе. Такою була філософія кожного торгаша.
Я довірила йому наших коней і речі, пообіцявши забрати все вже в Триграді, де у Тіррія був власний дім і надійні склади.
Довго сидіти не вдалося. Тіло прагнуло спокою, але розум шепотів: “Рухайся”. Я підвелася, зібрала рештки сил і рушила далі.
Минаючи ворота, вибиті кочівниками під час штурму, я зупинилася на мить і озирнулася назад.
Мірідан залишався позаду - розорений, обпалений, у крові, мов поранений звір, що дихає вже востаннє.
Може, справді, у всіх цих бідах є й моя вина. Може, то через мене руйнуються міста і гинуть люди? Але саму себе розпинати - марна трата сил. Світ не зупиниться від каяття.
Наш шлях пролягав далі. Тож ми вирушили у бік пустелі - туди, де нас чекали пошуки, питання та відповіді.
А може… смерть.
-33-
Від початку нашого переслідування минуло всього два дні. Лише два - але вони здалися нескінченно довгими, виснажливими й нестерпними. Ми з Вір’єном йшли строго по сліду пустельників, який важко було не помітити: випалені села, чорні від попелу стіни, розграбовані обозні колони, а поруч - купи мертвих, покинутих без поховання. Кожен наш крок уперед нагадував крок крізь морок самої війни.
У якийсь момент орда, наче передчуваючи нашу погоню, несподівано розділилася на кілька менших загонів. Кожен рушив своєю дорогою, лишаючи ще більше плутанини. Я, з причин, яких не могла збагнути навіть сама, ніяк не відчувала Дітора. Молодий найманець ніби щез із лиця землі, розчинився у повітрі, немов тінь на світанку. Ця невідомість роз’ятрювала душу, змушувала серце стискатися від тривоги. Ми були змушені обирати навмання, яку стежку переслідувати, покладаючись лише на волю долі - або, можливо, на її примхи.