Але доля, здавалося, була розгнівана на нас обох. На мене - за легковажність і криваву жагу, що дедалі більше брала гору над розумом. На Вір’єна - за те, що він, будучи старшим за званням і досвідом, дозволяв мені робити те, що робила. Кожен слід, який ми обирали, виявлявся хибним. Загін за загоном ми наздоганяли, але жоден із пустельників не залишався живим після зустрічі зі мною. Скоро в цій частині світу з’явиться чергова страшилка про демона, що полює на душі.
Вір’єн заплющував очі на мою кровожерливість, розуміючи: інакше не вижити. Та серце його не могло змиритися з тим, що його Арідара поволі перетворюється на безжальну мисливицю - ту, в чиїй руці не тремтить клинок, коли вона добиває поранених. Кілька разів він намагався достукатися до мене, благав хоч іноді зупинятися, дати перепочинок. Але кожна суперечка закінчувалася мовчанням - холодним, як сталь. І він змирився.
Йому довелося змиритися і з тим, на що я перетворювалася зовні. Зі стрункої дівчини я ставала істотою, що лише віддалено нагадувала людину: шкіра втратила живий відтінок, очі запалали тьмяним червоним світлом, а руки вкрилися дрібними тріщинами, схожими на стародавні руни. Я бачила це у його погляді - страх, біль і жаль, які він намагався приховати за маскою спокою.
Замість нігтів у мене виросли кігті - міцніші за будь-який сплав. Я так само легко випускала їх і ховала назад, як кішка свої пазурі. Довгі, загострені ікла вилазили з деформованої щелепи. Очі, позбавлені зіниць, звузилися до вузьких щілин і в темряві світилися жовтим - на тлі мертвотно-блідого обличчя цей відблиск виглядав ще моторошніше. Вуха витяглися й стали тоншими; ніс подовжився, наче пристосовуючись до запахів. На лобі проступили невеличкі роги та клеймо хгарра - знак, що нагадував про особисте прокляття. Довге волосся майже торкалося землі й заплутувалося; тіло набуло щільності - не відразу помітної, але відчутної в кожному русі, такої необхідної в цій боротьбі.
Я вже не була людиною, але й прийняти повноцінний вигляд своєї раси не могла - через прокляття.
Моя раса… Ми фізично сильніші за будь-яку людину; ми швидші, витриваліші, спритніше. Для нас не становить труднощів позбавити ворога життя - одним точним і безпомилковим рухом нейтралізувати загрозу. Холодна ефективність: миттєве припинення боротьби, коли інший уже не становить нічого, крім перешкоди на шляху. Той, хто стикався з нами, відчував не лише силу - він бачив вирок.
І хоча зовні я змінилася для чужого ока, всередині все ще лунав голос, що пробивався крізь метаморфози - тонка нитка людяності, яка час від часу нагадувала про вибір. Та в бою ці сумніви тьмяніли перед логікою виживання. Кігті, ікла, загострені відчуття - усе це стало межею між мною і тими, кого ми переслідували, між життям і смертю.
***
На п'ятий день шаленого переслідування, коли за нашими спинами залишилася остання вершина південного хребта, а попереду відкрилися хвилясті пагорби, що стримували піски пустелі, доля нарешті зглянулася. Здавалося, сама небесна сила знову звернула на нас увагу.
Попереду, повільно й невпевнено, пересувався самотній чоловік. Його кроки були важкі, мов кожен рух давався надзусиллям. Вітер підхоплював пісок і бив у лице, але я впізнала його силует навіть крізь марево.
- Дітор! - гукнула я, намагаючись перекричати свист вітру. Мій голос луною рознісся над пагорбами, відбившись від далеких дюн.
Та замість радості, здивування чи бодай погляду у наш бік, найманець раптом спіткнувся, похитнувся - і, мов підкошений, звалився обличчям у пісок.
Рана на чолі Дітора, яка спершу здавалася серйозною, виявилася лише поверхневою - шкіра була здерта, але глибоких пошкоджень не було. На тілі хлопця, на щастя, не знайшлося інших ран чи переломів. Полегшено зітхнувши, я обережно обробила подряпину й змочила його губи водою. Лише тоді його повіки затремтіли, й він повільно розплющив очі.
- Я… не зміг його захистити, - винувато прошепотів найманець, наче виправдовувався перед нами й перед самим собою.
- Його вбили? - різко втрутився Вір’єн, не уточнюючи кого саме. Його голос тремтів від напруги.
- Ні… - Дітор важко ковтнув, - захопили в полон. Має бути живим.
Я обережно витирала залишки засохлої крові з його чола, коли спитала: