- Розкажи все з самого початку. Що сталося?
Дітор втомлено зітхнув і заговорив, ніби з кожним словом витягував із себе спогади:
- Напад почався ще на самому початку. Чаклун вирішив похвалитися новими вміннями - мабуть, хотів показати, що не дарма витратив стільки сил на навчання. До меча він навіть не встиг дотягнутися. Але… переоцінив себе. Закляття вирвалося з-під контролю, і він знепритомнів просто посеред вулиці. Таргас підхопив його, кинувши все інше, й поніс геть із місця бою. Я побіг за ними, намагаючись прикривати спину. Та марно. Із-за рогу раптом з’явилися вершники. Вони налетіли на Таргаса, змусивши того впустити чаклуна просто на землю. Почалася нова бійка. Все сталося так швидко, що я не встиг і оком кліпнути, як один із пустельників зіскочив із коня, схопив Кріст’єра, перекинув через сідло - й лише відблиск копит миготів у далині. Ріда, - він ледве перевів подих, - вони точно знали, кого забирали. Можу поклястися будь-чим! Я кинувся навздогін. Біг, скільки було сил. Але… що я міг зробити пішки проти вершників? Попри все, я не зупинявся. І, здається, вони це помітили. Декілька вершників повернули назад. Один з них підкрався ззаду - швидко, майже безшумно - і вдарив так, що мене відкинуло на землю. Перед очима спалахнули іскри. Вони навіть не забрали мого меча… лише залишили лежати в пилюці, наче сміючись.
- А що з Таргасом? - запитав Вір’єн.
- Не знаю, - відповів Дітор. - Ми розійшлися в місті. Він залишився відволікати пустельників, поки я гнався за викрадачами. Його з вами немає?
- Немає, - відповів аристократ. Його обличчя різко зблідло, наче попіл осів на шкіру. Він, мабуть, теж подумав про найгірше.
Тиша повисла між нами - важка, липка, така, що навіть подих здавався зайвим. Кожен сподівався, що з товаришем усе гаразд, але в повітрі відчувалася напруга, схожа на передгрозову.
- А чому ти не відповідав, коли я кликала тебе? - не витримавши, нарешті запитала я, намагаючись розгледіти хоч якусь емоцію на його блідому, виснаженому обличчі.
Дітор повільно підвів очі і наші погляди перетнулися.
- Я чув тебе, - промовив він хрипко. - Чув твій голос у своїй голові… Але був іще один. Голос гучніший, настирливіший. Він без упину дзижчав, наказував не відволікатися на “такі дрібниці”. І я… не міг вирватися з його полону. То твій голос був справжнім?
- Так, - відповіла я й опустила погляд.
Його слова довго відлунювали в мені. Я намагалася зрозуміти, що сталося, і з кожною секундою усвідомлювала - ситуація складніша, ніж здавалося спершу. З усіх його зізнань я виокремила два головні висновки.
Перший: пустельники точно не були звичайними работорговцями. Інакше вони не кинули б Дітора серед пустелі. За нього можна було б виручити чимало - продати бодай у гладіатори, бодай у гарем якоїсь примхливої аристократки.
Другий: ще понад п’ятсот років тому я, як завжди, щось наплутала із запечатуванням поклику крові. І тепер наслідки давалися взнаки. Усе, що відбувалося навколо, нагадувало мені про старі помилки, які, здавалось, уже давно поховані.
Та залишалося одне питання, на яке я не могла знайти відповіді. Якщо вони не работорговці, то навіщо ж тоді потягли за собою чаклуна?
Так, він був гарний: високий, із виразними очима та білосніжною усмішкою. Але ж у східних гаремах цінували тендітність. І навіть у гладіатори його б не взяли - боєць з нього не дуже.
І тоді мене пройняло крижаним потом.
Жахлива здогадка зросла в думці, мов чорна квітка, що проростає з серця: а що, як хтось із пустельників викрав чаклуна не заради наживи, а на прохання Сіри - або когось із її спільників?
Від самої думки по спині пробіг мороз. Це вже звучало надто переконливо. Надто знайомо.
***
Остання ніч перед пустелею не могла минути спокійно.
Ми зупинилися неподалік чергового, напівспаленого пустельниками селища на ім’я Пустинки. Вулиці лежали мертвими й безлюдними; лише тліючі головешки свідчили, що орда пройшла тут нещодавно, повертаючись назад. Це могло означати лише одне - ми йшли правильним шляхом. Принаймні, так здавалося.
Та далі… далі дорогу мала замести піщана буря - вічна гостя цих земель. Вона поглине все: сліди, запахи, навіть спогади. І тоді я не матиму жодного уявлення, куди рухатися далі.
Але найбільше цю ніч зіпсував звук.
Виття. Не звірине, тай людським назвати важко людське. Воно було протяжне, жалісливе й водночас моторошне - від нього холод прокочувався по шкірі, мов тінь смерті. У моєму рідному світі я б вирішила, що це інпу - духи-провідники мертвих, які з’являються лише до тих, хто має перейти у світ тіней. Знак лихий, беззаперечний.