Але ніч мала для мене ще одне випробування.
Майже перед світанком я побачила Його. Він стояв серед пісків - увесь зі складаного, сипучого піску, який переливався у світлі згасаючих зірок. Ні, не інпу. Хтось інший. Той самий, хто колись приходив до мене у подобі вогню й води. Тепер - Піщаний.
Він стояв нерухомо, терпляче, наскільки терплячою може бути сама земля. І коли я наблизилася, він почав шелестіти - піском, вітром, тишею - нашіптуючи стару, забуту мелодію.
Шел-шел-шел… шел-шел-шел… шел-шел-шел…
Мелодія затягувала, гіпнотизувала, розчиняла мене в собі, поки я майже не втратила зв’язок із реальністю. І раптом - чиясь рука торкнулася мого плеча.
- Усе добре? - занепокоєно запитав Дітор, вдивляючись у моє обличчя. - Ти бліда, молоко позаздрить.
- Ні. Так, все добре, - швидко відповіла я, вириваючись із чужого ментального полону.
- Точно? А то я тебе насилу докликався.
- Я в нормі. Просто кошмар приснився, - знов збрехала я. - Краще готуйтеся. Попереду нас чекає далеко не найприємніше випробування, - додала, дивлячись у далечінь, де тягнулося нескінченне царство пісків, палюче сонце й сухі, невблаганні вітри.
-34-
Через деякий час ми знову зупинилися на відпочинок.
Вір’єн ретельно полірував і без того дзеркальне лезо одного зі своїх мечів, Дітор відпочівав, а я, як завжди, намагалася сконцентруватися на пошуках. Але пустеля вперто мовчала.
Минуло вже чотири доби безрезультатних мандрів. Я картала себе за власну недбалість, та від того не ставало легше. Здавалося, ми вже обійшли всю пустелю вздовж і впоперек, але орда наче розчинилася у повітрі. Куди могла подітися така кількість воїнів і коней?
Звісно, чотири дні - замало для обшуку такої території, але ж відпочинок потрібен не лише нам. Та все ж - жодного сліду табору ми не знайшли.
Недалеко від нашої стоянки тягнувся Суховій - жалюгідне селище з двох десятків перекошених хатинок. Іти туди не було сенсу: мешканці, ледве побачивши чужинців, сховалися б, наче щури, у своїх підземних норах.
Підземні нори…
- От же дурепа! - вигукнула я вголос і так сильно вдарила себе по лобі, що Дітор із Вір’єном аж здригнулися.
- І з якого приводу така самокритика? - запитав мій родич.
- Раніше пустелі не було, - пояснила я гарячково. - Тут простягався степ із містами та дорогами. Потім прийшли піски, і наземні шляхи частково перетворилися на підземні. Разом із деякими містами.
- Мій мозок не витримує цієї спеки… - пробурмотів Вір’єн, ледве встигаючи ловити мої слова. - Ти про що?
- Ці тунелі тягнуться крізь усю пустелю, - я вже розгортала мапу. - І підземні міста теж залишилися. Деякі занедбані, деякі - ні.
- Ти хочеш сказати… що пустельники ховаються саме там? - очі Дітора блиснули надією.
- Саме так, - підтвердила я.
Мапа була новою, та ще й не зовсім точною і звісно, не могла показувати того, чого вже давно не існувало. Але пам’ять моя ще зберігала деталі, і я від руки відзначала на ній усе стратегічно важливе, що лишалося від Старого Світу. Як же я могла забути про це раніше? Стільки часу втрачено марно.
Колись на місці нинішнього Суховія стояло найбільше торгове місто Файн, куди сходилися всі дороги - із півдня й півночі, зі сходу й заходу. Може, небеса все ж зглянулися на мене й самі привели до цього місця? Але радіти було ще зарано. Попереду нас чекали кілометри підземних тунелів, які роками ніхто не використовував, окрім пустельників… і щурів.
***
Тунелі були досить широкими, щоб ми могли без труднощів пересуватися в них.
- Сьогодні без перетворень? - поцікавився Вір’єн, згадуючи мої попередні зміни.
- Якщо знадобиться - буде, - відповіла я спокійно. - Головне, щоб було місце, де можна перетворитися.
Я навіть відчула легке здивування аристократа. Так, красунчику, те, що ти бачив, - не кінцева форма мого виду. Є ще бойова, яку ми приймаємо для битв між собою. І от там… краще людям зі слабкими нервами цього не бачити.
- А що ти при цьому відчуваєш? - поцікавився Дітор. - Це боляче?
На жаль, мені довелося скористатися цією здібністю ще раз - під час сутички з пустельною сахрашею, велетенською сумішшю ящірки та черепахи. Юрка й непробивна, вона легко ховалася у піску своє триметрове тіло. Ледь здолали. Добре хоч, що її м’ясо виявилося їстівним - твердим, несмачним, але їстівним.
- Я не можу сказати, що процедура викликає справжній біль, - нарешті відповіла я після паузи. - Це радше неприємно. Відчуття схожі на ті, коли занадто довго сидиш без руху, а потім різко встаєш, і тіло пронизує тисяча гострих голочок. Неприємне поколювання, але водночас у ньому є певне полегшення - наче організм оновлюється.