Дітор навіть на мить завмер. Такої відповіді він точно не очікував.
Хотілося додати, щоб він не хвилювався - навряд чи зможе, - та я запнулася. По-перше, я вже й сама в цьому не була впевнена, спостерігаючи, як іноді нелюдська лють охоплює мого нащадка. А по-друге, Дітор усе ще не знав про наш родинний зв’язок.
Тож я ж йшла мовчки попереду, як завжди звично частково трансформувавшись, покладаючись більше на своє “демонічне” чуття, ніж на тьмяний вогник смолоскипа в руці. Іноді нам траплялися залишки стоянок або цілі кладовища кісток. А іноді перед нами поставали завали, змушуючи повертати назад і шукати інший шлях.
Ми йшли довго, поки нарешті попереду не заблищав слабке світло. Загасивши смолоскипи, ми обережно підійшли ближче.
Посеред велетенської, багатоярусної площі палахкотіло велике вогнище; навколо нього сиділи пустельники, хтось розмовляв, хтось мовчки дивився у вогнище. У хаотичному безладі навколо стояли строкаті полотняні намети, загони для худоби. Повітря було насичене запахами диму, гару та пряних приправ.
Найбільше привертала увагу купольна споруда на стелі: її вінчала досить широка кругла діра, крізь яку пробивалося багряне світло. Отвір був настільки великим, що навіть дракон міг би пролетіти крізь нього без найменшої перешкоди; а також було видно небо, пофарбоване в криваві відблиски заходу. Іскри з вогнища ж піднімалися догори й, як метелики, згасали над краєм дірки.
Пустельники, озброєні переважно кривими шаблями та дрібними ножами, поводилися безтурботно: вони розмовляли гучно й жестикулювали, впевнені у власній безпеці - мабуть вірили, що ніхто не насмілиться сунутися сюди. Деякі лежали під наметами, інші курили, десь чути було тихе ржання коней та блеяння кіз.
- Сподіваюся, Крістр’єр тут, - прошепотіла я.
- Розділимося для пошуку? - запитав Дітор, проводячи поглядом по натовпу.
- Не варто, - випередив мене Вір’єн. - Залишайся тут і пильнуй. Якщо буде якась небезпека - попередиш.
- І як я це зроблю? - запитав найманець.
- Вигадай щось, - відповів він сухо.
- Ріда!… - вигукнув Дітор звертаючись до мене, але не встиг завершити, бо я його перебила.
- Вір’єн правий. Третій буде зайвим. Ось, тримай, - й простягла йому два невеличкі камінці. - Якщо помітиш небезпеку, просто стукни одне одного так, щоб іскри злетіли, і жбурни їх якомога далі в центр стійбища.
- А що буде? - недовірливо запитав Дітор.
- Краще тобі не знати. Але ефект буде видовищний. То що, ходімо? - це питання вже було адресовано аристократу.
- Так, - відповів він, і ми рушили в напрямку, де натовп здавався найбільш напруженим.
***
Обережно ступаючи, ми почали обстежувати кожен куток стоянки - намет, хлів чи просту нору. Часом траплялися полонені селяни, закуті в залізні кайдани; їхні обличчя були бліді від страху й виснаження. Але їхнє визволення не входило в мої теперішні плани - будь-яка спроба рятувати їх привернула б зайву увагу. Та й куди їх вести? До цивілізованих місць - звідси це було тижні пішки, та ще й у бік півночі. А серед полонених були й діти, і тяжко поранені.
Нарешті я знайшла нашу пропажу. На верхньому ярусі, у клітці як для звірів, сидів чаклун - голий і скручений, із пов’язаними руками та ногами; його тіло було в синцях, а очі запливли. Охоронець, який мав би пильнувати, хропів мертвим сном на кілька кроків від клітки, покрившись ковдрою.
- Гей… - тихо покликала я Крістр’єра.
Маг, почувши голос, розплющив очі й з подивом озирнувся.
- Ріда? - прошепотів він, заплющивши на мить очі від болю. Схоже, йому добряче дісталося: на тілі помітні були свіжі рани й сліди давніших побоїв.
- Тихо. Зараз звільню, - прошептала я.
Я дістала невеличку пляшечку з ельфійським зіллям і просунула її чаклунові, попросивши випити, поки я порсаюся з замком. Добре, що руки чаклуна не буди зав’язані ззаду.
Клітка була зі спеціального металу, що блокував магічні сили, а от замок - ні, тому він піддався швидко. На щастя, пустельники не купували замків у гномів, тому їхні засуви були грубі, проте ненадійні. Коли засув клацнув і дверцята клітки відчинилися, Вір’єн одразу підхопив чаклуна під руки, допомагаючи йому вилізти назовні. Потім швидко розрізав мотузки, що врізалися в шкіру, і загорнув Крістр’єра у свій плащ - щоб той не світив голим тілом, привертаючи зайву увагу.
Я ж, не гаючи часу, взялася за вартового. Його важке, розімліле від вина тіло майже не чинило опору. Кількома вправними рухами я зв’язала йому руки й ноги, а до рота засунула ганчірку, щоб не прокинувся і не почав волати, коли ми підемо. Той і далі спав глибоким, п’яним сном, навіть не ворухнувшись.