Ельфійське зілля зробило свою справу - за кілька хвилин чаклун уже стояв на ногах, трохи похитуючись, але дієздатний. Проте довелося затриматися ще на мить: голі ступні Крістр’єра боляче різало гостре каміння. Вір’єн невдоволено зітхнув, але не вагаючись, зняв чоботи зі зв’язаного вартового. Вони виявилися трохи завеликими для чаклуна, зате міцними. Той мовчки взув їх, лише криво посміхнувшись:
- Не дуже пасують до мого вбрання, - буркнув він тихо, - але зараз не час перебирати.
- Головне, щоб ти міг бігти, - відповіла я, оглядаючи околиці.
Вогонь у центрі стоянки палахкотів так само яскраво. Мешканці навколо нього сміялися, співали, галасували, підкидали у полум’я гілля, іскри здіймалися в небо, змішуючись із димом та пилом. Ніхто навіть не підозрював, що просто над їхніми головами вже готується втеча. Тож ніхто не став нам на заваді - ми безшумно зникли у темряві й повернулися до місця де на нас очікував Дітор.
Ми зупинилися, щоб перевести подих. Чаклун присів на камінь, обережно розтираючи руки, на яких ще залишилися сліди мотузок. Я протягла йому бурдюк з водою.
- Треба знайти меч, - після кількох ковтків промовив він хрипко.
- Ми тобі іншого знайдемо… - почала я, але він різко перебив мене.
- Цей меч важливіший за мене.
- Тобто те, що ти мав доставити до Триграда, не так важливо, як меч? - не втримався й, можливо, надто різко перепитав Вір'єн.
Кріст’єр підвів очі, в яких блиснула втома й роздратування.
- Ти не розумієш...
- Тоді поясни.
Маг зітхнув, ніби зважував, чи варто говорити.
- Артефакт схований у мечі.
Я завмерла, наче мармурова статуя посеред парку. Серце на мить збилося з ритму. Невже?.. Невже артефакт був у цьому мечі весь час? Тоді навіщо всі ці розмови про "надійне місце", про сховки, про безпеку? Чи він від самого початку мав на увазі саме меч?
Питати не було сенсу - достатньо було одного погляду на обличчя чаклуна, щоб зрозуміти все без слів. Я нарешті "відтанула", видихнула й тихенько вилаялася, бо всі пазли раптом склалися в одну дуже неприємну картину.
- Треба повертатися, - сказав Вір’єн. Його голос був твердим, мов камінь. Я лише кивнула - він мав рацію. - Так. А ці двоє залишаються тут і чекають на нас, - додав він уже командним тоном.
- Але… - майже одночасно почали заперечувати і Кріст’єр, і Дітор.
- Ніяких “але”, - відрізав Вір’єн. - Сидите тут і чекаєте. Якщо за годину нас не буде - тоді просто йдіть звідси.
Його слова не залишали місця для суперечок. Я кинула погляд на чаклуна - той, зціпивши зуби, лише стиснув кулаки.
Ми рушили знову. Удвох. Знайомою дорогою - назад, де ще півгодини тому ми визволяли мага.
***
Коли ми дісталися місця, де стояла клітка, побачили, що ні меча, ні одягу Кріст’єра там не було. Зате зв’язаний вартовий усе ще спав безтурботним, п’яним сном, розвалившись на боці, немов дитина. Він навіть не здогадувався, що відбувалося зовсім поруч і що його чекає, коли прокинеться й зрозуміє - чаклун зник.
- Треба шукати намет вожака, - прошепотіла я, вдивляючись у напівтемряву. - Такий трофей точно не опиниться в руках звичайного бійця, - тут же додала, щоб Вір’єн зрозумів логіку.
Він коротко кивнув і почав очима вишукувати найбільший і найпишніший намет. Його погляд швидко ковзав від одного до іншого - від брудних, подертих полотнищ до тих, що сяяли у світлі вогнища вишитими узорами.
- От той може бути ним? - тихо спитав він, указуючи на протилежний бік стоянки.
Я придивилася. Там, у відблисках полум’я, стояв намет із густої червоної тканини, обшитий золотими нитками. Перед входом - двоє озброєних пустельників, із шаблями на поясах і з дубинками в руках. Поряд ще троє крутилися.
- Може, - нарешті підтвердила я. - Схоже, саме він.
- І як ми потрапимо всередину? - Вір’єн звузив очі, оцінюючи відстань і розташування охорони. - Скористаєшся своїми здібностями?
- На жаль, ні, - відповіла я, хитаючи головою. - Зараз деякі мої здібності… "відпочивають". Але є одна ідея, - загадково додала я. - Ходімо, дорогою розповім.
Я ледь усміхнулася - швидше сама собі, ніж йому.
Ми рушили уздовж тіней, тримаючись за край стоянки. Пісок, що потапив сюди з вітром, тихо шарудів під ногами, десь у темряві щось гупало, скрипіло та верещало. Та нам було не до зайвих звуків - ми тихенько, майже нечутно, прокралися поміж рядами наметів, тримаючись тіні, щоб не потрапити на очі вартовим.