Я подала Вір’єнові знак рукою - спинилася біля одного з наметів, скрадливо підвела полог і зазирнула всередину. Темрява. Ні руху, ні дихання.
- Порожньо, - прошепотіла я й, переконавшись, що поблизу нікого немає, прослизнула в середину.
Вір’єн залишився зовні, насторожено вдивляючись у темряву, я ж прослизнула в намет.
Усередині було несподівано чисто: підлога встелена старими килимками та подушками, на низькому столику лежали глиняні чашки та незапалені свічки, на стінах висіли в’язанки сухих трав.
Я тихо зітхнула й взялася за пошуки. Відчинила першу скриню - всередині посуд, переважно глиняний, трохи тріснутий, але чистий. У другій - їстівні припаси: кілька шкіряних мішечків із сушеним м’ясом, хлібці, оберемок якогось коріння. Запах був пряний і трохи гіркуватий, аж закрутило в носі.
Лише в третій скрині я знайшла те, заради чого сюди ризикувала лізти - два досить великі полотна вицвілої, але ще міцної тканини. Я провела долонею по шорсткій поверхні - колись вони, мабуть, були барвистими, тепер же зберігали тільки тьмяний відтінок старого бурштину. Така матерія ідеально підходить для маскування або пересування.
Я краєм ока глянула на вихід - Вір’єн стояв там само, мовчки, немов відчуваючи кожен звук у радіусі десятка кроків.
- Знайшла, - прошепотіла я, згортаючи полотна. - Можемо рухатися далі.
Аристократ кивнув і прийняв з моїх рук один із оберемків тканини. Розгорнувши його, він уважно оглянув матерію. Довелося на нього цикнути й не гаючи часу обережно намотала тканину навколо себе, закутуючись так, щоб приховати зброю й обличчя. Вір’єн повторив мої дії й за кілька хвилин ми уже цілком зійшли за місцевих жінок.
-35-
До потрібного намету ми дісталися без пригод. Йшли повільно, неквапно, наче просто прогулювалися. Якщо хтось і кинув на нас погляд, то, схоже, прийняв за своїх - жінок, що йдуть у напрямку до центрального вогнища, нічим не вирізняючись серед решти, що снували туди-сюди між наметами.
Добре, що пустельники зовні майже не відрізнялися від людей. Хіба що їхні чоловіки були значно вищими й кремезнішими: широкі плечі, засмагла шкіра з мідним відливом, жилясті руки, що свідчили про постійні тренування. Очі - жовті, мов яєчний жовток, - здавалися нереально яскравими в напівтемряві. Здалеку їх легко було сплутати з орками, особливо вночі, коли світло смолоскипів спотворювало риси облич.
Жінки ж серед пустельників рідко були тендітними: зазвичай вони мали таку саму міцну статуру, як і чоловіки, хоча ретельно приховували її під шарами тканини, закутуючись від ніг до голови. Тож і ми виглядали цілком природно серед цього натовпу .
Коли ми дісталися найбільшого намету, я зупинилася й оцінила ситуацію ближче. Вхід охороняли двоє вартових - важкі шаблі при боці, погляди насторожені. Просто так нас туди не пустять. Варіантів було два: або створити відволікаючу бійку і силою прорватися всередину, або спробувати проникнути з тилу - там, де стіна намету щільно прилягала до скелі.
- Дивись, щоб нас ніхто не помітив, - прошепотіла я Вір’єнові.
Він ледь помітно кивнув, сховавшись у тіні найближчого воза. І як його сюди заперли? Я ж підійшла ближче до задньої частини шатра й завмерла, прислухаючись. Усередині щось потріскувало - можливо, вогонь у жаровні та голосів не почула. Затамувавши подих, я ще раз переконалася, що поряд нікого немає, і витягла ніж.
Тканина шатра виявилася міцною - схоже, її зшили з товстої шкіри якихось пустельних тварюк. Лезо ковзнуло по поверхні, залишивши лише подряпину. Я стисла руків’я міцніше й спробувала ще раз - тепер обережніше, точнішим рухом. Ніж увійшов, хоч і з трудом. Коли нарешті вдалося зробити достатній розріз, я зітхнула.
Можна було б скористатися мечем - так було б швидше. Але тягти час і наражатися на ризик не входило в мої плани. Усе мало бути тихо.
Щойно прокралася всередину, стало зрозуміло: тут мешкає хтось заможний. Усе довкола свідчило про достаток - товстий килим із м’яким ворсом, розкішні тумби з різьбленням, на яких горіли запалені масляні лампи, наповнюючи простір теплим золотавим світлом. У повітрі стояв змішаний запах прянощів і сушених трав, що звисали зв’язками - мабуть, для очищення повітря або приховування менш приємних запахів.
А ще це була спальня - про це безпомилково свідчило велетенське ліжко, застелене білосніжним хутром північного звіра Аргад. Спати під таким взимку - одне задоволення. Але нащо воно тут? У спеку серед пісків? Просто похизуватися?
Я аж себе щипнула, щоб повернутися до реальності. Не час - треба знайти меч Кріст’єра. Зосередившись, я почала тихо відкривати скриню за скринею. Петлі ледь скрипіли, тканина шаруділа під пальцями. Усередині траплялися дорогі тканини, посуд, шухляди з кісток прикрашені коштовностями - але не зброя. Зовсім.