Я тихо видихнула крізь зуби. Довелося визирнути за тканинну перегородку, що розділяла приміщення на частини. Я застигла, прислухаючись. Нікого. На щастя.
За перегородкою простір був безладно заставлений мішками, скринями, ящиками - схоже, це радше комора чи склад, куди скидали зайві речі, щоб не заважали у головній частині шатра. Може, серед усього цього мотлоху й лежить потрібний меч?
Продовжити довелося ще тихіше. Кожен непотрібний рух міг призвести до гуркоту - і тоді все плем’я зійшлося б на звук. Здавалося, пройшло багато часу, але мечу так і не було знайдено. Час було перейти в іншу частину намету, сподіваючись що там нікого не буде.
Раптом у приміщення ввійшла жінка й почала голосно щось питати. Із усього того галасу я вловила лише одне - вона не розуміла ні хто я, ні чого тут роблю. Її голос ставав дедалі гучнішим, і щоб на вереск не прийшла підмога, довелося діяти рішуче: я кинулася на неї, швидко скрутила й вивела з ладу, аби вона не встигла подати сигнал.
Та це не врятовувало.
Ще до того, як я встигла вирішити, що робити далі, над табором пролунало: спочатку горн, а потім вибух; зі стелі сипнуло каміння - це був сигнал від Дітора. Часу на пошуки зовсім не залишалося. Я кинула на хвилину погляд на купу скринь і ящиків - марно, тож повернулася до Вір’єна, який весь час терпляче чекав.
- Що трапилося? - запитала я в один подих.
- Й гадки не маю, - відповів він, розгублено блимаючи очима; схоже, спалах дійсно був сліпучим.
- Ходімо до наших, - промовила я, хапаючи аристократа за руку, бо він тимчасово не міг розгледіти шлях.
- А меч? - спитав він, трохи опираючись.
Я лише похитала головою, та зрозумівши, що мій жест пройшов непоміченим, додала:
- Не знайшла. Але зараз залишатися ризиковано. Повернемося пізніше.
Вір’єн тяжко зітхнув. Він усе зрозумів: поки не знайдемо зброю, йти звідси неможливо - але й залишатися тут теж смертельно небезпечно.
Він дозволив мені вести його, тож із пересуванням у нас не виникло проблем. Більшість пустельників тепер були у такому ж безладному стані - можна було б перебити половину стійбища майже без спротиву. Та хаос триватиме б недовго - півгодини, не більше.
Коли ми дісталися місця, де лишили Дітора й Крістр’єра, табір уже гудів метушнею.
- Я їх вб’ю, - прошепотіла я, оглядаючись навколо в пошуках зачіпок куди могли подітися двоє, серце палало люттю.
- Сподіваюся, що хоч буде кого… - почав Вір’єн, але замовк під моїм поглядом. Зір до нього вже остаточно повернувся. Він ковзнув поглядом навколо, оцінюючи хаос, що панував у таборі, і нарешті додав: - Ходімо. Тут залишатися також небезпечно.
Внизу панував суцільний гамір - пустельники бігали, кричали, намагалися зрозуміти, що відбулося. Але тут було спокійно й нікого окрім нас двох. Та залишатися було не варто.
- Звісно, - коротко відповіла я, погоджуючись, і ми швидко рушили геть.
***
Переходячи з одного тунелю в інший, ми таким чином уникали зустрічей із пустельниками і водночас продовжували пошуки нашої пропажі. З кожним кроком я відчувала, як розпач повільно стискає серце. Нерозуміння того, що відбувається, доводило до божевілля.
Якби пустельники справді схопили Дітора з Кріст’єром, то не нишпорили б так завзято по всіх тунелях і печерах. Чи, може, саме так і виглядає їхній обшук? Шукають спільників. Або та жінка, що тоді кричала в наметі вождя, нарешті отямилася й розповіла, що бачила чужинку?
Купа думок тиснула, аж голова, здавалося, от-от лусне. Хоча… стоп. Голова розколюється не лише від думок. Я на мить зупинилася й глянула на Вір’єна. Обличчя в нього зблідло, губи посиніли - вигляд мав просто паскудний.
- Вони запустили по тунелях отруту, - тихо промовила я, вдихаючи повітря крізь тканинку одягу.
- Я нічого не відчуваю, але... ще трохи - й мене знудить, - прохрипів він, притулившись до стіни.
- Це особлива отрута. Вона без запаху, і діє поступово, - промовила я на одному диханні. - Ходімо до табору.
- Ти збожеволіла?! - різко вигукнув аристократ. - Повернутися туди, зараз - це самогубство!
- Навпаки, - заперечила я. - Самих себе вони труїти не ризикнуть. Ми знову закутаємося в тканину й перечекаємо. Шукати чужинців серед своїх вони не стануть.
Вір’єн, здавалось, хотів ще посперечатися - губи вже розтулилися для чергового заперечення, але слова застрягли в горлі. Отрута почала діяти: він поблід, на лобі виступив холодний піт, а подих став уривчастим. За мить його різко знудило, і чоловік оперся на стіну, важко ковтаючи повітря.