Будинок купця Турка відшукала швидко. Колись доводилося бувати тут по справах, тож дорога була знайома. Я впевнено постукала в дубові двері, і на щастя їх відчинила саме Санка.
- Батька немає вдома, - без жодного привітання повідомила дівчина, спершись об одвірок.
- А я й не до нього, - відповіла я з ледь помітною посмішкою. - Мені потрібна ти та твоя сестра. Впустиш? Чи волієш, щоб про мій візит дізналося півкварталу? Можу навіть підказати - деяким сусідам точно вдасться підслухати.
Санка стиснула губи, але відступила вбік.
- Проходь. То чого тобі?
- У вас із сестрою опинилася одна дуже важлива для мене річ. Ельфійський кулон. Його нещодавно залишив тут один молодий чоловік.
- Уперше чую про…
- Ти мене не зрозуміла, - перебила я, зробивши голос жорсткішим. - Мені байдуже, чим ви займаєтеся з сестрою. Але кулон віддай - і я піду.
Слова були прості, та тон - цілком недвозначний. Я вже мала справу з цією дівицею й добре знала, на що тиснути. І вона чудово пам’ятала, що я в курсі її іншого ремесла. Колись я застала Санку на продажу заборонених зіллів та настоянок. Тоді їй пощастило - влада обмежилася лише конфіскацією товару та суворим попередженням. Але одного цього факту вистачало, аби тримати її в узді.
Кулон я отримала майже одразу. Санка носила його при собі - мабуть, побоювалася, що сестра відбере. Вона мовчки простягнула його, намагаючись навіть не дивитися мені в очі.
На цьому ми й розійшлися: я з кулоном у кишені, вона - з невдоволеним шипінням, яке лишила собі замість прощання.
***
Вдома на мене чекали одразу два приємних сюрпризи: акуратно наколоті дрова, до яких у мене ніяк не доходили руки, та гарячий обід у печі. Я мимохіть усміхнулася. Може й справді варто найняти Дітора прислугою?
- Заходив Лібка, - майже з порога почав доповідати новини хлопець. - Був дуже здивований, коли побачив мене самого в твоєму будинку. Казав, що хотів тебе кудись покликати.
Я подумки вилаялась. Оце вже справді неприємність. У мого напарника тепер з’явиться чудовий привід навигадувати того, чого насправді й близько не було. Йох. Лади з ним. Головне, щоб іншим язиком не розносив.
- Я бачу, ти все ще тут, - сухо кинула я.
- А як же! - розвів руками Дітор. - Ти ж сама просила мене дочекатися. Ну й почерк у тебе, скажу я тобі. Такими ж самими каракулями в храмі стародавні манускрипти писані!
Його зауваження я залишила без відповіді. Не пояснювати ж йому, що саме тоді я й вчилася писати. Замість цього підійшла до печі й зазирнула в глиняний горщик. Звідти виривався густий аромат тушкованих овочів із м’ясом, від якого одразу закрутилися думки про вечерю.
- А де ти була? - поцікавився хлопець, обережно відібравши в мене ємність.
- Ходила дещо забрати, - відповіла я й дістала з кишені медальйон. - Пробач, гроші вже витрачені, а одяг встигли викинути.
Дітор завмер, дивлячись на прикрасу, і на мить навіть забув дихати. Потім обережно взяв його, наче боявся, що тендітна річ розсиплеться від найменшого доторку.
- Дякую, - тихо мовив він. - Гроші я ще зароблю, новий одяг теж придбаю. А от спогади… їх уже не купиш.
Решту дня ми провели за грою в лоут. За вікном сірів туман і накрапав дощ, а в хаті панувала тиха, затишна атмосфера, якої так давно бракувало.
-5-
- Як там твоя дитина? - запитав мене Лібка наступного дня після того, як у мене остаточно оселився Дітор.
Попередній тиждень мій підопічний провів у відчайдушних пошуках житла, але всі спроби закінчувалися нічим. То орендна плата зависока, то господар ревнивий, то бабця-злючка всею душею ненавидить квартирантів, то ще якась дурниця. Залишалася одна надія: перетерпіти все це й чекати, доки його візьмуть на постійну службу. А там - жити в казармі, ділити житлову площу з клопами, вошами, прусаками, пацюками й іншими найманцями.
Я подивилася на його муки й ненав’язливо запропонувала пожити в мене хоча б до весни, доки він не звикне до роботи і не збере трохи грошей. Причини такої несподіваної щедрості знала лише я.
Спершу Дітор відмовився. Але після чергового “непорозуміння” з господарем орендованих кімнат таки здався. І справді: краще вже канапа у вітальні та адекватна господиня, яка не вішається йому на шию й млосно не зітхає за кожної нагоди, ніж тісна комірчина та постійні суперечки з господарем. Особливо коли доводиться знов і знов пояснювати, що дружина чи донька господаря сама прийшла до нього серед ночі, та ще й без одягу, і він тут зовсім ні до чого.
Я ж, зрадівши дармовій силі, грошей із Дітора не брала, спихнула на нього приготування їжі й більше не обпалювала руки, намагаючись самотужки куховарити. За це Лібка обізвав мене “рабовласницею”.