Я мовчки спостерігала, як впертість поступово відступає, лишаючи тільки втому й тьмяне роздратування. Зрозумівши, що сперечатися більше немає сенсу, Вір’єн нарешті кивнув - коротко, без слів.
- Гаразд, - хрипко промовив він. - Повертаємось.
***
На одному з вогнищ у великому котлі кипіло зілля - для своїх. Видно, пустельники побоювалися власної ж отрути, тож варили протиотруту або захисний напій. Адже ніхто не мав жодної гарантії, що не отруїться разом із ворогом.
Я щільно замоталася в тканину, так, що навіть кінчика носа не було видно, й упевнено підійшла до котла. Обережно, щоб не привернути зайвої уваги, я набрала повну чашку зілля.
Заклопотані жінки поруч навіть не глянули в мій бік. Вони були цілком занурені в обговорення своїх пліток - щось перешіптувалися, хихотіли, зітхали. Я лише здивовано похитала головою: за останні півсотні років їхня мова змінилася до невпізнання. А може, це взагалі інше плем’я?
Мені вдавалося вловити лише окремі знайомі слова - “крадії”, “зброя” і ще якесь, що змусило насторожитися: “книжка”. Книжка? Це вже дивно. Ми точно не шукали тут ніяких книг.
Я зробила вигляд, що просто проходжу повз, але вуха напружено ловили кожен звук. І саме тоді помітила ще одне: один із пустельників сидів неподалік, підкидаючи в повітря медальйон Кріст’єра - символ його гільдії. Серце в грудях стислося. Морок небесний… Без цього медальйона чаклун не зможе довести, що виконує завдання Гільдії магів.
Але зараз не час повертати вкрадене. Я кинула на пустельника ще один пильний погляд, намагаючись запам’ятати кожну рису його обличчя, - і поспішила назад до Вір’єна. Йому ставало дедалі гірше: дихання хрипке, шкіра палає, блювати вже нічім.
Мене також трохи знудило, але, на відміну від аристократа, я ще могла триматися на ногах. Я все ж зробила кілька ковтків дорогою, сподіваючись, що ніхто не звернув уваги. Напій виявився дивним на смак - солодкий і гіркий водночас, наче сам не міг вирішити, яким бути. Гидота, але іншого не було.
Вір’єн знайшовся там, де я його й залишила - за наметом, на самому краю табору. Він лежав нерухомо, обличчя стало неприродно блідим. Я опустилася поруч і торкнулася його плеча - одної реакції.
Довелося діяти швидко. Обережно, але наполегливо я підняла голову аристократа та силоміць вилила в рот протиотруту. Частина пролилася, частину він ковтнув мимоволі. На мить здалося, що подих урвався, і серце стиснулося від страху, але за кілька секунд він тихо зітхнув. До тями, щоправда, так і не прийшов.
- Хоч би не захлинувся, - прошепотіла я, притримуючи його голову й спостерігаючи, як груди ледь помітно здіймаються, влила чергову порцію.
***
- Як би його виманити на околицю? - спитав аристократ, і питання прозвучало одночасно й мені, й йому самому.
Він прийшов до тями десь годину тому, але щоб міцно стояти на ногах - потрібен був час, щоб остаточно оговтатися. Цікаво, з чого складалося це чудодійне зілля, та рецепт я питати не стала.
На нашу вдачу пустельника покликали - він відійшов від вогнища, поговорив із співплемінником та замість того щоб повернутися пішов сам одним із тунелів. Ми кинулися за ним.
***
Пустельник ішов упевнено й спокійно, жодного разу не зупинившись і навіть не озирнувшись. На тлі тривоги, що панувала в таборі, така поведінка виглядала дивно - надто спокійно, надто впевнено. Наче він свідомо заманював нас у пастку.
Звісно, про свою здогадку я одразу сказала Вір’єну. Він зі мною погодився, але все одно наполягав: треба встигнути заволодіти амулетом раніше, ніж пастка захлопнеться. Я зітхнула й погодилася. Хто знає, може, нас і справді схоплять - тоді, принаймні, ми дізнаємось, де тримають Дітора з чаклуном. Надія є.
Та нашим здогадкам не судилося справдитися. Пустельник раптом зупинився перед черговою печерою й кілька хвилин обережно озирався, переконуючись, що довкола нікого немає. Ми з Вір’єном притислися до стіни за рогом, намагаючись навіть не дихати.
Тиша запанувала і я вловила ледь чутні кроки - він усе ж увійшов до печери. Ми обережно просунулися ближче, ступаючи так тихо, як тільки могли, обережно, щоб жоден камінець не хруснув, й зупинилися біля самого входу.
Усередині було чути голоси. Пустельник говорив із кимось - цього разу мовою, яку я розуміла.
- То де він? - запитав незнайомець, голос сухий наче давно не пив.
- Його шукають, - відповів пустельник з сильним акцентом. - Посадили в клітку, відібрали всі речі, та він усе одно зміг утекти. Мабуть, він справді великий чаклун.