- Він великий недоучень, а не чаклун, - різко відрубав незнайомець. - Швидше за все, за ним прийшли його охоронці. Як і казала Сіра - їм завжди надто щастить, щоб просто загинути в дорозі.
Почувши знайоме ім’я, Вір’єн напружився, ледь стримавшись, аби не видати себе рухом.
- Ви, мабуть, праві, - покірно відповів пустельник.
Я мало не здригнулася від здивування. Сильний, войовничий пустельник - і така покірність? Навіть захотілося зазирнути всередину, щоб переконатися, чи не стоїть він на колінах перед цим незнайомцем.
- Ти приніс те, що я просив? – продовжив розпитувати чоловік, ігноруючи підлабузництво у голосі співрозмовника.
- Так. Ось цей амулет. Тримайте.
От же… Амулет тепер у того самого незнайомця. Хоча, можливо, навіть краще. Якщо це справді знайомий Сіри - нам є про що з ним поговорити.
На цьому незнайомець вважав спілкування завершеним, і пустельник пішов геть. Ми з Вір’єном знову доклали максимум зусиль, щоб злитися зі стіною.
У печері важко зітхнули.
- Господарю, що накажете робити далі? - несподівано для нас пролунав голос. Ми були певні, що всередині залишився лише спільник Сіри.
Я поглянула на Вір’єна, а той - на мене, мовляв: “Є якийсь план? Хоч натяк?”
На жаль, нічого, окрім як просто увірватися до печери, на думку не спадало. Та ризикувати я не поспішала - щось у цьому голосі насторожувало. Він звучав надто сухо, без інтонацій, наче належав не живій людині.
- Знайди артефакт. Він має бути десь у мотлоху цих… нікчем, - нарешті відповів незнайомець.
Я краєм вуха вловила тихий шурхіт - його слуга одразу кинувся виконувати наказ. Сам господар повільно рушив до виходу.
Вір’єн кивнув мені, мовляв, “готуйся”, але я лише ледь помітно похитала головою.
Ні. Спершу треба почати з розмови.
- Добрий вечір, - вийшовши з тіні, привіталася я якомога доброзичливіше, хоча сама вже приготувала ніж схований в рукаві.
- Несподівано, але не не очікувано, - відповів чоловік. Схоже, він упізнав нас. - То чого бажаєте?
- У тебе є те, що належить не тобі, - спокійно почав Вір’єн.
Я б, звісно, почала цю розмову зовсім інакше, але було запізно. Занадто довго мовчала, витрачаючи дорогоцінні секунди на те, щоб роздивитися цього… суб’єкта.
Високий, міцної статури, із засмаглою шкірою. На ньому була кольчуга, а голову прикривав темний тюрбан.
Чи був він гарним? Чи, можливо, огидним через глибокий шрам, який тягнувся від вилиці до підборіддя?
Я навіть не замислювалася - не залицятися ж я до нього прийшла.
- Він вам також не належить, - спокійно відповів незнайомець і злегка посміхнувся краєм губ, але в його погляді не було ані краплі гумору.
- По-доброму не віддаси? - холодно запитав аристократ, витягуючи один зі своїх мечів. Метал зловісно блиснув у напівтемряві печери.
Я теж машинально потягнулася до руків’я свого клинка, але відразу зрозуміла - у такому тісному приміщенні від нього користі небагато. Кожен рух обмежений кам’яними стінами, що тиснуть з усіх боків. Лезо тут радше завадить, ніж допоможе.
Тож лишалося покладатися на інше - на швидкість, інстинкти і кулаки.
Незнайомець відступив лише на півкроку - достатньо, щоб ухилитися, але замало, щоб вирватися з кола. Зіткнення неминуче.
Я кинулася вперед, низько, намагаючись збити його з рівноваги. У вузькому просторі кожен рух звучав відлунням - удари долонь, шурхіт тканини, короткі видихи.
Та незнайомець не поспішав діставати зброю. Замість цього він швидко поліз до кишені - і вже за мить нам просто в обличчя посипався якийсь пил.
Очі запекло, наче їх облили розчином солі. Сльози самі покотилися щоками, дихати стало важко. Ми з Вір’єном інстинктивно відступили, намагаючись не втратити рівновагу.
Я нічого не бачила - перед очима лише розмиті плями. Чути було тільки кроки, що швидко віддалялися. Незнайомець скористався нашим безпорадним станом і зник.
Дивно. Він міг би вбити нас без найменшого спротиву, але не став. Чому?
Ця думка свердлила свідомість, не даючи спокою.
Так само, як і Сіра - мала безліч шансів покласти край нашому існуванню, але зберегла життя.
І тепер я не знала, що тривожить більше - їхня поява, чи те, що обоє вирішили нас пощадити.
-36-
Підземними тунелями, як виявилося, користувалися не лише пустельники чи дикі звірі, а й… мінотаври.
Натрапили ми на них цілком випадково, коли намагалися з’ясувати, куди поділися Дітор із чаклуном. У таборі їх не було - це ми зрозуміли після розмови пустельника з незнайомцем - тож вирушили обстежувати печери, якими рясніло підземелля.