- А від кого ви тікали цього разу? - напряму запитала я.
- А чому ти вирішила, що ми тікали? - здивовано питанням на питання відповів він.
- Ви виглядали так, ніби щойно з клітки вирвалися, - промовила я не відводячи свого погляду.
Нашу розмову перервав мінотавр - сивий, але міцний, з важким ятаганом, що звисав на широкому шкіряному поясі. Його роги були відполіровані до блиску, а погляд - рішучій і уважний.
- Хто серед вас старший? - хрипким, але владним голосом поцікавився він.
- Я, - озвався Орька, крокуючи вперед. - Орькірій, син Таркірія, вожака Червоного Дуба, - представився він так, як і годилося за звичаєм.
- Вір’єн А’Гровск, молодший син герцога Мордейльского, - додав аристократ, не бажаючи залишатися осторонь. Після короткої паузи, окинувши поглядом фігуру співрозмовника, він швидко додав: - Голова загону найманців-охоронців.
Видно було, що він миттєво зрозумів: тут більше цінують бойові заслуги, ніж шляхетні титули.
- Ходімо за мною, - вислухавши й зваживши почуте продовжив мінотавр. - Вас небагато - поміститеся, - додав він і жестом запросив нас слідувати.
Ми рушили за ним у глиб приміщення. Стіни з глини та каменю випромінювали прохолоду. Усередині панувала сувора, майже військова простота: у центрі стояв великий дерев’яний стіл, навколо - грубо збиті стільці. На стінах - масляні лампи, що відкидали тепле, жовтувате світло, трофейна зброя й висушені шкури тварин. Жодних “жіночих” прикрас - лише практичність і сила.
Щойно ми увійшли мінотавр, якого нам представили як Таурон, мовчки кивнув, жестом вказуючи на кілька вільних стільців навпроти. Його погляд - холодний і уважний - ніби пронизував кожного з нас, оцінюючи, зважуючи, вирішуючи, хто ми є.
Наш провідник залишився стояти біля дверей - зібраний, напружений, готовий до будь-якого наказу. Його рука час від часу торкалася руків’я ятагану, наче ненавмисно, але той невидимий рух зраджував недовіру.
Ми мовчки зайняли місця, відчуваючи, що від цієї розмови залежить більше, ніж можна уявити.
- Що ви робили у пустельників? - запитав Таурон.
Він сидів за столом, спокійно, але з тією особливою владністю, що властива тим, хто звик командувати. Його важкі роги відкидали тіні на стіну, а масляна лампа поруч тремтіла, кидаючи тепле світло на суворе, порізане шрамами обличчя.
- Шукали своїх, - відповіла я без особливих пояснень.
- Знайшли? - його погляд уперся в мене й в очах спалахнула цікавість.
- І так, і ні, - обережно промовила я, решта мовчала й це на добре.
- Це як розуміти?
- Ми їх знайшли, - почала я повільно. - Але залишили чекати, а самі повернулися по дещо важливе. Коли ж повернулися - наших уже не було.
Таурон насупився. Мовчання, що запанувало після моїх слів, здавалося, важчало з кожною секундою.
- І?.. - нарешті протягнув він, підштовхуючи мене продовжити, коли я ненадовго замовкла, зважуючи, скільки ще можна розповідати незнайомцям.
- Їх не було, - тихо сказала я. - Саме тому ми блукали тунелями, коли натрапили на ваших…
- Вартових, - швидко вставив Орька, рятуючи мене від слова “бикоголові”», яке, хоч і не мало на меті образи, могло прозвучати не надто шанобливо.
- Хм… - протягнув Таурон і повільно перевів погляд на того, хто стояв біля дверей.
Мінотавр, якому він глянув у вічі, відповів коротким, низьким звуком - щось середнє між ревом і глухим бурчанням. Потім, не сказавши жодного слова, розвернувся і вийшов, важко ступаючи копитами по кам’яній підлозі.
Дверна завіса хитнулася й стихла.
У кімнаті запала тиша. Я відчула, як по спині пробіг холодок - не від страху, а від невизначеності. Щось у цій короткій, майже безсловесній взаємодії між Тауроном і його воїном було… підозріле.
Я кинула погляд на Орьку - той лише ледь помітно звів плечима, ніби мовчки визнаючи: не маю здогадів.
Та відповідь ми отримали раніше, ніж устигли перевести розмову на іншу тему.
Слідом за мінотавром до кімнати увійшли Дітор і Кріст’єр. Радість охопила мене з такою силою, що я навіть не втрималася - кинулася до родича й міцно обійняла його.
Мінотаври, зрозумівши, що ми знайшли своїх, мовчки залишили приміщення, дозволяючи нам поговорити без свідків. За ними зачинилася важка завіса, і ми нарешті змогли зітхнути спокійно.
Як з’ясувалося, поки хлопці чекали на нас, до них підкрався один із пустельників. Зав’язалася бійка, коротка, але запекла. Врешті наші перемогли, та під час сутички Дітор ненароком упустив маячок -той самий, що, звісно, одразу активувався.