Відступати було нікуди, тож вони вирішили змінити місце, поки пустельники не вирахували звідки був сигнал.
Хлопці рушили через вузькі переходи й печери, поки випадково не натрапили на одне зі сховищ. Усередині - безлад, але справжній скарб: купи речей, зброя, посуд, книги, фрагменти обладунків, навіть кілька магічних артефактів.
Кріст’єр не втратив нагоди - одразу підібрав собі пристойний одяг. Тепер, принаймні, він більше не світив своєю “бойовою гордістю”, як пожартував Дітор.
Та спокій тривав недовго. Під час подальших блукань, коли вони одночасно намагалися знайти нас і уникати патрулів пустельників, Кріст’єр помітив у одного вояків свій меч.
Звісно пройти повз вони не могли. Простеживши і дочекавшись митті, коли той залишився сам - напали. Пустельник загинув, але цього разу це помітили інші. Почалася гонитва. Вузькі ходи, крики переслідувачів, відблиски факелів у темряві - усе це переслідувало хлопців, поки вони не вирвалися на інший рівень і випадково вийшли просто на стоянку мінотаврів.
Пустельники не наважилися перейти межу - далі не пішли. Але мінотаври не залишили вторгнення без уваги: одразу вислали вартових на пошуки ворогів, а прибульців - наших хлопців - узяли під конвой.
- Спершу нас вели на допит, - продовжив Дітор, - але коли дізналися, що Кріст’єр - маг, ситуація змінилася.
Таурон, як виявилося, не лише воїн, а й той, хто цінує знання. Замість темниці він попросив допомоги Кріст’єра, щоб той розібратися з кількома магічними артефактами, які отримали як трофеї від однієї сутички з пустельниками.
- Тож так ми й опинилися тут, - завершив Дітор, кидаючи на мене втомлений, але теплий погляд. - І, схоже, не дарма.
З цим я була цілком згодна.
-37-
Ми просиділи не довго й як виявилося поки ми тут спілкувалися мінотаври з’ясовували чи була в моїх словах правда.
Переконавшись в цьому Таурон повернувся не сам, а в супроводі п’яти одноплемінників. Кожен ніс на руках важкі дерев’яні підноси, від яких йшов гарячий, пряний дух. На них було накладено щедро й різноманітно: соковиті фрукти з товстою шкіркою, ще теплий хліб із грубої муки, засмажені на вугіллі ящірки з хрусткою скоринкою та великі печені яйця, розміром майже з кулак.
Окрім мене та перевертнів, ніхто з нашої компанії раніше не куштував таких страв. Люди з пересторогою поглядали на їжу, наче боялися, що вона оживе й вкусить їх за руку. Орька ж, не довго думаючи, розламав одну з ящірок навпіл і з апетитом заходився вигризати ніжне м’ясо з кісток, хрумкаючи так, ніби це було звичне частування.
Запивали всю цю їжу легким, ледь терпким вином, розведеним настільки, що воно радше нагадувало ароматизовану воду. Та все ж відчувався знайомий післясмак - безсумнівно, це був напій фавнського розливу, їхня візитівка.
Вір’єн же сидів поруч із кам’яним виразом обличчя, але його ледь скривлений ніс і примружені очі видавали все: для аристократа сама думка про те, щоб їсти ящірку, була майже образою. Він навіть спробував узяти шматок хліба кінчиками пальців, наче боявся забруднитися, але швидко відклав його назад, вирішивши перечекати голод.
Кріст’єр, навпаки, з цікавістю розглядав усе, що поставили на стіл. Він не поспішав, уважно придивляючись до страв, ніби вивчав новий алхімічний інгредієнт. Нарешті, зважився: обережно відламав шматочок печеного яйця, понюхав і лише після цього поклав у рот. Його очі здивовано округлилися - смачно! Він навіть посміхнувся і, зустрівши мій погляд, злегка кивнув, мовляв: “Несподівано”.
Аромати смаженого м’яса та свіжоспеченого хліба наповнили приміщення, і навіть ті, хто спершу ставився до їжі з підозрою, поступово втратили обережність: голод узяв своє, а мінотаври з задоволенням спостерігали за нашою реакцією.
***
Розвідники повернулися доволі швидко - їм, очевидно, був відомий коротший шлях. Вони підтвердили мої слова.
- Ну що ж, - промовив Таурон. - Ваші свідчення виявилися правдивими. Те дрібне плем’я тепер у паніці через раптове обвалення.
Обвалення?!
Я мимоволі здивувалася. От до чого-чого, а до цього я вже точно не мала жодного стосунку.
- А ще там повітря просічене якоюсь отрутою, - продовжив мінотавр. – Усі бігають в паніці.
Я ледь не підскочила від подиву. Не від того, що там взагалі є отрута - ми ж самі ледь не надихалися тією гидотою - а від того, що не пустельники були причиною її появи.
То що, невже у всьому, що там сталося, винен той чоловік? Може бути. Дуже навіть може. Головне щоб ця отруйна мряка не дотяглася сюди, про що я одразу й запитала Таурона.