Мінотавр запевнив мене, що з міркувань безпеки вони вже перекрили всі потрібні тунелі. Мовляв, отрута сюди не прорветься. Сподіватимемось.
Ми ще трохи поговорили про те й се, і я нарешті наважилася перейти до найважливішого.
- А можна вас про дещо попросити? - спитала я, стримано й прямо глянувши на Таурона.
- Залежить, про що саме, - відповів мінотавр, примруживши очі й уважно вивчаючи мене.
- Я бачила у вас загін із верблюдами. А чи не продасте нам кілька?
На мить запала тиша. Верблюди - річ цінна, рідкісна й стратегічно важлива для життя в пустелі. Таурон, схоже, зважував усе: наш стан, наші наміри й вигоду для свого племені. Нарешті він поклав широку долоню на стіл, ніби ставлячи крапку у власних роздумах.
- Парочку можу віддати. Але не більше. По сім вінок за кожного.
- Сім?! - вигукнув Кріст’єр, вражений ціною так, що аж забув про стриманість.
- Погоджуйся, - спокійно звернулася я до нього. - Дешевше в пустелі ти все одно не знайдеш. А з мінотаврами торгуватись марно - це не гноми, яких можна вмовляти три години поспіль.
- Добре… - пробурмотів чаклун. - Але при мені зараз немає ані мідяка. Я зможу заплатити тільки в Триграді.
- Про це не хвилюйся, - втрутився Орька. - Я зараз позичу потрібну кількість монет. А ти повернеш… ну, скажімо, п’ятнадцять.
Кріст’єр тяжко зітхнув. Іншого варіанту в нас дійсно не було.
Так питання транспорту було вирішено. І це давало нам значну перевагу: пересуватися пустелею пішки - задоволення так собі, якщо не сказати “катування”. Тунелі ж, на жаль, не до самого узбережжя просувалися. Верблюди ж стали ключовим ресурсом нашої подорожі - витривалі, спокійні, пристосовані до спеки й нестачі води. Вони могли винести нас через розпечені піски набагато швидше, ніж ми самі змогли б вибратися звідси на власних двох.
І це, чесно кажучи, вселяло мені хоч трохи оптимізму.
***
Ніч - не найкращий час для мандрівки пустелею, але все ж таки рухатися темрявою легше, ніж удень, коли немилосердне сонце розпечує не лише пісок, а й саме повітря, роблячи кожен вдих важким і болісним. І це ще була зима: повітря відносно прохолодніше, а пісок остигав швидше. Улітку ж, як казали місцеві, пустеля перетворюється на пекельну піч, де навіть тінь не рятує - вона просто стає менш гарячою частиною нестерпного простору.
Мінотаври вивели нас на північ, і цей обхідний маневр добряче збив нас із курсу. Я розгорнула компас, пильно вдивляючись у тремтливу стрілку під тьмяним сяйвом зоряного неба, й вирахувала правильний напрямок. Наш шлях тепер пролягав на південний схід - до давно обраної цілі, яка чекала на нас десь там, за темним горизонтом.
Перевертні вирішили супроводжувати нас і далі. Їхня присутність додавала відчуття сили й захищеності: разом ми були вже не просто загоном мандрівників, а маленькою спільнотою, здатною дати відсіч будь-якій небезпеці. Особливо якщо попереду трапиться чергова орда пустельників - самотужки шансів було майже нуль, але з союзниками поряд з’являлося те крихітне, потрібне “можна вижити”.
Повітря було напоєне різними запахами, але один відчувався найсильніше - гіркувато-сухий, із ледве вловимими нотками каменю, що за день увібрав сонячний жар. Він дратував і нагадував дім. Над нашими головами тремтіли зорі, а місяць, мов спостерігач, ковзав уздовж небосхилу. Кроки верблюдів лунили глухо й рівномірно, спів-вплітаючись із нашим диханням, утворюючи спокійний, розмірений ритм нічної дороги.
Так продовжилася подорож - небезпечна, непередбачувана, але вже не така самотня. І в цій темряві, серед байдужих пісків, це мало значення.
***
Прохолодний вітерець ніжно пестив обличчя, даруючи омріяну мить полегшення. Сонце ще не визирнуло за обрієм, а його пекуча сила вже здавалася такою нестерпною. Ми йшли цілу ніч, дозволяючи собі лише короткі зупинки - тільки щоб змочити пересохлі губи дорогоцінною водою, заздалегідь запасеною в мінотаврів. У безкраїй пустелі вона була справжнім скарбом, ціннішим за золото. Звісно її можна було начаклувати, але я й досі не могла викликати жодного з духів. Це лякало, адже могло значити лише одне. І думати про це зовсім не хотілося.
Попри те, що ми придбали двох верблюдів, рухатися легше не стало. Перевертні відмовилися від їзди й долали шлях на власних лапах. Але кожен новий крок давався їм усе важче: сипучий пісок засмоктував лапи, наче живий, просочувався між пальцями, натирав подушечки лап і викликав глухе роздратування. Вони кидали сердиті прокльони, намагаючись не збитися з темпу.
Добре, що при мені був компас. Без нього ми неодмінно заблукали б у цьому морі барханів - схожих один на одного, немов близнюки. Вітер постійно перегортав їх, пересував з місця на місце, стираючи будь-які сліди. Тут простір був ворожим до всього живого, а сам час, здавалося, розчинявся в безмежжі пісків.