Як же я ненавиджу пустелю… Її спеку, безжальний пісок, вічну спрагу, нескінченну монотонність. Усе, що з нею пов’язано, викликало в мені відразу й бажання вирватися звідси будь-якою ціною.
Тому, коли нам трапився занедбаний храм, деякі сприйняли це як благословення. Його нижні поверхи давно поховало під собою море піску, але верхні зали ще здіймалися назовні, даруючи рятівну тінь. Саме там ми перечікували найжорстокіший полуденний спекот.
Найбільше виснажені був чаклун: схоже сидження в антімагічній клітці все ж відклало свій відбиток. Проте й решта подорожніх охоче розтягнулася на теплих кам’яних плитах, віддавшись заслуженому сну. Я дозволила собі теж трохи розслабитися. Перевертні були поряд - вони відчують запах чужинця за версту, а на сторонню магію сподіваюсь я зреагую самостійно.
Храм дихав тишею й давньою силою, його стіни шепотіли щось невідоме, ледь вловиме. І серед цієї пустельної безнадії він здавався справжнім прихистком, оазою серед безмежної піщаної ворожнечі.
- Інтерлюдія -
Я ніколи в житті не плакала. Ні в дитинстві, коли інші діти падали й обдирали коліна, а я лиш стискала зуби. Ні в юності, коли втрачала найдорожче. Ні від радості, ні від горя - мої очі завжди залишалися сухими, холодними, мов камінь.
Та тепер, уперше, я відчула солоний смак власних сліз, що важкими краплями стікали по щоках. Він здався мені чужим, немов би належав не мені, а комусь іншому.
Що ж я накоїла?
Через мене частина материка відірвалася від світу й перетворилася на самотній острів, відділений від решти водною безоднею. Невисокі гори, які ще вчора були доступними кожному подорожньому, стали неприступними скелястими бастіонами. Родюча степ, де колись шуміло життя, тепер лежить мертвою пустелею, що ховає під піском висохлі річища та кістки колишніх мешканців.
Ті, хто дивом уцілів, тулиться у тісних тимчасових бараках, де стіни пропускають вітер, а дах тече від кожного дощу. Вони не дивляться мені в очі. Лише шепочуть прокляття за спиною, а деякі - кидають прямі, сповнені ненависті погляди. Я чую їхній шепіт, відчуваю їхній страх і гнів, немов стріли, що пронизують мене знову й знову.
Що відбувається зі мною?
Чому це все так болить? Чому мене, бездушну істоту, ранить їхнє відчайдушне страждання?
Навіть постійна присутність Рентьєра не заспокоює мене. Його тінь поруч мала б бути опорою, а перші обережні рухи в моєму лоні - дарувати надію. Але й вони вже не гріють моє серце.
Я відреклася від минулого, від усього, чим була. Спалила мости й закрила шляхи назад. Та нині бачу: і в майбутньому немає для мене місця. Я - вигнанка не лише серед людей чи демонів, я вигнанка у самому часі, у власній долі.
-38-
Прокинувшись від чергового, не надто приємного сну, я почала будити інших.
- Підйом, лежебоки, - розштовхувала я сонь, намагаючись додати в голосу бадьорості.
- Навіщо? До заходу ще далеко, - буркнув Дітор, перевертаючись на інший бік зручніше влаштовуючи плащ під головою.
- Як це “навіщо”? А їсти ти не збираєшся? - відповіла я, підперши руки в боки.
- А що на вечерю? - долинув сонний голос Кріст’єра, який все ж підвів голову.
- На вечерю в нас сьогодні копчені ящірки та сухі коржі, - урочисто повідомила я, намагаючись зробити тон більш веселим. - Тож прокидайтеся, чекати ночі не будемо: поїмо й рушимо далі.
- Оллі, ми з вами далі не підемо, - раптом озвався Орька, його голос пролунав твердо й відрізав мов ножем.
- Як хочеш, - махнула я рукою, хоча всередині стиснулося серце.
- Ти правильно зрозумій, - додав він, - нам треба на схід, а з тобою ми робимо занадто великий гак.
- Та все я розумію, - зітхнула я. - Ви їсти будете?
- Будемо, - коротко кивнув Орька, підводячись із холодної підлоги й обтрушуючи з себе пісок.
Ми сіли вечеряти. Їжа виявилася простою й сухою, та після виснажливого переходу навіть копчені ящірки здавалися делікатесом. Ніхто особливо не розмовляв - лише потріскування багаття та рипіння піску під ногами нагадували про життя довкола. Ми дивилися, як сонце повільно пірнає за далекі бархани, розливаючи небо червоним та золотим сяйвом. Поступово пустеля занурювалася в тіні, й на землю спадали прохолодні сутінки.
Попрощалися ми стримано, вже не вперше. Я віддала Агру половину ящірок, а Варкові - бурдюк із водою. Орькові лише потиснула лапу. Перевертні рушили на схід, а ми - на південний схід, у невідомість, що чекала попереду. І в ту мить, коли їхні постаті розчинилися в пітьмі, мене накрило відчуття порожнечі, наче частину нашої сили пустеля забрала із собою.