***
До справжнього сонцепекла залишалося йти дві, може три години, не більше. Але й цього вистачало, щоб пустеля встигла добряче випити з нас усі сили. Я відчувала, як шкіра на обличчі, обпалена нещадним сонцем, тріскається, мов висохла земля після довгих тижнів без дощу. Кожен крок ставав випробуванням, а думка про укриття ставала нав’язливою мрією.
На оазис ми натрапили тоді, коли сонце вже нещадно припікало наші голови. Зелень дерев, що визирала з-за барханів, здавалася справжнім дивом, обіцянкою життя серед цього безкрайого мертвого моря пісків. Хвиля радості прокотилася по тілу, коли перші краплі води торкнулися моїх губ. Ми напилися досхочу, потім напоїли верблюдів, після чого запасли свіжою водою в бурдюки. Умившись, ми дозволили собі короткий перепочинок, вмостившись у рідкісній, майже прозорій тіні дерев, де вітер ледь відчутно колихав листя.
Я ж не могла заснути. Сиділа й лютилася на себе. Моя магія - вона була могутніша не лише за людську, а й за ельфійську. Вона жила в мені, кипіла й рвалася назовні, але я не могла її стримати без ризику втратити контроль і свідомість. Якби я навчилася приборкувати цю силу - хоч трохи - плюнула б на всі заборони, і ми б уже зараз стояли перед воротами Триграду. А може й просто опинилися б у самому серці міста, минаючи його магічний захист від зовнішнього втручання.
Та реальність була іншою. Найбезпечніше, на що я зараз спроможна, - це телепортувати якийсь медальйон на сотню метрів уперед. І більше нічого.
Чаклун не раз цікавився, чому я більше довіряю мечу, аніж магії. Колись він навіть глузливо підкидав це питання, але після того, як одного разу побачив справжню силу моєї магії - руйнівну, некеровану, схожу на стихію бурі - більше ніколи не ставив подібних запитань. У його очах тоді вперше з’явився страх. І я знала: він розумів, що навіть я сама не впевнена, хто кого контролює - я магію чи магія мене.
***
Пісок і небо.
Пісок і сонце.
Пісок і спина Дітора.
І знову - нескінченний пісок.
Наш шлях пролягав здебільшого вночі, на світанку та надвечір, а вдень ми ховалися від палючого світила й намагалися спати. За тиждень дороги всі, крім мене, встигли добряче засмагнути. Особливо дивно виглядали Вір’єн із чаклуном: світловолосі від природи, вони тепер мали шкіру червоно-бронзового відтінку, немов обпалені міддю. Але найбільше змінився Дітор - його засмага перетворилася на густо-коричневу, і він скидався радше на уродженця Східних островів, ніж на мандрівника з півночі.
Два дні тому нам пощастило натрапити на караван бедуїнів, які продали нам трохи харчів і кисле козине молоко, яким ми змащували обпечену сонцем шкіру. Воно мало різкий, специфічний запах, що швидко в’їдався в тіло, і хотілося змити його хоч у якому-небудь оазисі. Та оазиси траплялися надто рідко - пустеля вперто тримала нас у своїх піщаних лабетах.
- Привал, - ледве прошепотіла я, відчуваючи, як сухість у роті заважає говорити, а язик ледь ворушиться. Не маючи сили злізти з верблюда, я просто з’їхала вниз і впала на гарячий пісок.
- Ріда, що з тобою? - схвильовано вигукнув Дітор, миттю опинившись поруч і підхоплюючи мене, щоб підняти на ноги.
- Нічого, - буркнула я, намагаючись не показати слабкості. Скаржитися на спеку було безглуздо: якщо хтось здасться, інші теж втратять настрій. Вирівнявшись на тремтячих ногах, я приєдналася до решти й почала допомагати ставити намет, куплений у тих самих бедуїнів. Хоча "намет" - це гучно сказано. За високу ціну ми отримали всього лиш полотнище, яке натягувалося навісом на криві жердини. Але й це дарувало хоч якусь тінь, а в пустелі навіть така дрібниця ставала справжнім порятунком.
Вклавшись під цей жалюгідний дах, я почала дрімати, коли крізь сон почула голос чаклуна:
- Може, викликати дощ?
- Краще сніг, - озвався аристократ, і в його голосі вчувалося щось схоже на мрію.
- А краще ні того, ні іншого, - урвала я, розплющивши одне око. - Будь-яка іскра магії може видати наше місце. Ані битися, ані тікати в таку спеку ніхто з нас не зможе.
Мій аргумент прозвучав надто переконливо. Усі замовкли, погодившись без суперечок. Пустеля знову огорнула нас своїм тягучим, важким мовчанням.
***
Коли до узбережжя залишалося всього кілька днів шляху, нас наздогнав розлючений загін. Не роздумуючи, ми приготували зброю.
Угорі, над пісками, вітри свистіли так, ніби намагалися попередити нас про небезпеку. На горизонті ж виринали постаті вершників, які рухалися єдиною хвилею - рішучі, безжальні, непохитні. Та коли їхній вожак побачив нашу готовність до бою, він різко смикнув повід і зупинив коня. Це здивувало.