- Поверни нам чакруна! - загорлав пустельник. Він картав слова так люто, ніби кожним звуком намагався нас налякати.
- Навіщо? - вийшовши вперед, запитала я, не приховуючи зневаги.
- У нього є те, що нарежить нам, - відповів вожак твердим тоном.
Я мимоволі здивувалася: виходить, сам маг їм не потрібен?
- Ми про артефакт, - уточнив один із пустельників, помітивши моє замішання.
- А-а-а… Я забрала чаклуна голим, і при ньому не було жодного артефакту, - відповіла я, дозволивши собі легку іронію.
- Він його сховав. І знає, де, - не вчухав ватажок.
Ця ситцація мене справді збентежила - пустельники рідко починають із розмов, особливо коли мають перевагу один до трьох.
- Артефакт тобі не належить, - встряв у розмову Кріст’єр.
- Як це не нарежить? - чоловік здивовано підкинувся у сідлі. - Тобі він теж не нарежить! А нам за нього запратири.
- По-перше, за його доставку заплатили нам, - втрутився Вір’єн. - Отже, саме ми відповідаємо за його цілісність. Точніше, відповідали. Бо тепер він… у незнайомця, якому його приніс один із ваших.
- Це кому? - насупився ватажок.
- А звідки мені знати, кого ви “господарем” кличете, - продовжив свою напівправду аристократ.
- Брехня. Ми нікого не називаємо "господарем".
- Та невже? А он запитай у того, що сидить на коні за тобою, - додала я, впізнавши пустельника, який передав амулет Кріст’єра в печері.
Чоловік, на якого я вказала, різко смикнувся й несподівано навіть для мене занервував. Ватажок щось коротко й зло кинув йому через плече, а той почав виправдовуватись - голос тремтів від страху.
Щоб не втрачати ініціативи, я поставила нове запитання:
- Хто вам заплатив за артефакт?
- Тебе це не стосується, - гаркнув ватажок, дратуючись дедалі більше - і від нашої зневаги, і від зради одного зі своїх.
- Хочеш, я заплачу тобі за нього? - промовила я солодко й водночас загрозливо.
- І чим же? - пустельник зацікавився, щось вигукнув своєю мовою, викликавши регіт решти свого загону.
- Твоїм життям, - спокійно відповіла я.
Регіт урвався миттєво та не через мої слова.
Навіть я завмерла - поруч почувся глухий, тваринний рик. Там стояв Дітор. Краплина крові в його жилах нарешті дала про себе знати. Він не просто гарчав - тіло почало змінюватися. Не повністю, частково, але достатньо, щоб змусити будь-кого налякати.
Про демонів чули всі - від людей до ельфів. Їхніми образами лякали дітей, тож страх перед ними вбирався ще з молоком матері.
Пустельники мимоволі відступили на кілька кроків. Та здаватися не збиралися - навпаки, витягли зброю. Шкода: домовитися, схоже, не вдасться.
Я теж не стала гаяти часу й перейшла до часткового трансформування. Кістки запульсували, шкіра затріщала від зміни форми - і світ довкола став чіткішим, гострішим. Але й це не допомогло уникнути сутички.
Бій вибухнув раптово мов удар блискавки.
Пустельники кинулися вперед, здіймаючи хмари пилу під копитами коней. Дітор, уже напівзмінений, рвонув першим. Він бився, немов чистокровка: швидко, люто, безжально. Кожен його рух був ривком звіра, кожен удар - кривавою печаттю. Я прикривала його фланг, відчуваючи, як власні інстинкти беруть гору над розумом. Наші атаки перепліталися - дика, небезпечна гармонія.
Пустельники не очікували такого спротиву. Вони билися завзято, але страх уже підточував їхню рішучість. Один падав, інший кидався навтьоки, проте більшість усе ж стояли до кінця.
Бій був коротким, але запеклим.
Коли останній ворог звалився в пісок, коротка тиша запанувала навколо.
Мені бій приніс дивне відчуття спокою - глухе відлуння сили, якої не хотілося соромитись. А от Дітор… Йому довелося допомагати довго. Повернути ту частину себе, що зветься людською, виявилося складніше, ніж я думала.
Здається, відкладати розмову далі не вдасться.
***
Ми залишили позаду безжальну пустелю й вийшли на торговий тракт. Колись він гудів від возів і караванів, але тепер здавався майже покинутим. Час від часу траплялися невеликі поселення або постоялі двори. В першому ж, ледве переступивши поріг, ми одразу зажадали гарячої купелі, а вже потім - вечері й відпочинку. Там же поміняли змучених верблюдів і втомлених коней, які залишилися від пустельників, на свіжих, сильних. Лише Вір’єн з упертості не захотів віддавати свій трофей, хоч усі ми благали його.