До Канрана залишалося якихось два-три дні шляху вздовж узбережжя. Там - лише доба перепочинку, не більше. Далі - пряма дорога до Гритодор’я. Я вирахувала час: ми мали вкластися в потрібні терміни, якщо не згаємо жодної миті.
***
Ми їхали, майже не зупиняючись, тож не дивно, що ніч знову застала нас у чистому полі. Хоч правильніше було б сказати - у пустелі, яка простягалася від північних гір аж до самого узбережжя Серединного моря. Тут, на півдні, спека була не такою задушливою, як у глибині барханів. Вночі на побережжі навіть можна було сказати - прохолодно. Причиною таких перепадів температур було Мертве озеро. Чим далі від нього - тим більше життя.
Невеликий табір мандрівних акторів ми помітили здалеку - яскравий вогонь полум’я вів нас до них. Артисти охоче поділилися вечерею, а потім, щойно ми наситилися, влаштували маленьке видовище. Спочатку співала юна дівчина, а тоді до вогнища вийшов сліпий чоловік середніх літ. Він обережно взяв до рук бандуру, кілька разів перебрав струни й заговорив низьким, глибоким голосом - так, що здавалось, самі зорі схилилися слухати його.
Його пісня була схожа на стародавнє пророцтво, на відлуння часу, що несе крізь віки:
Рік - лиш тінь перед вічністю древньою,
Та в ньому днів - як зір на небесах.
І мить стає безоднею нетлінною,
Що кличе стійко йти, не знать страхів у шлях.
Бо можеш стати богом над піднебесами,
І царем земель, що меч твій підкорить,
І все, що здобудеш кров’ю й плесами,
У скарбнім сяйві доля збереже й зворить.
День, рік, віки і тисячі століть –
І далі мільйони літ крізь пловом тіней,
У ті краї, де світло вже не сміє жить,
Де спить Часів Повелитель у троні кам’яні…
Я вже не розрізняла слів - їх накривав туман пам’яті. Голова розколювалася від гострого болю, в вухах лунав виття інпу, і за мить темрява підхопила мене в свої холодні обійми.
- Інтерлюдія -
Яскраве світло обпікає мені очі, змушуючи мружитися. Поруч Ебон невдоволено фиркає й стиха ричить, відбиваючи мій власний неспокій.
Що відбувається? Звідки цей сліпучий промінь? У Забутті не може бути світла. Щось пішло не так.
Переді мною відкривається картина, що не вкладається в голову: сонце на чистому, мов вимитому, блакитному небі безтурботно грає своїми золотими відблисками в зеленому листі дерев. Під руками й тілом відчуваю теплий, м’який пісок. До слуху долинає розмірений шум хвиль, що розбиваються об берег, а свіже, солонувате повітря пахне морем і свободою.
Я озираюсь довкола - і розумію: я зовсім не там, де мала бути. Проте іншого вибору немає: треба шукати поселення, де мешкає розумна раса, якщо таке взагалі існує в цих землях. У голові крутиться безліч запитань, від яких пульсує біль у скронях. Ебон крокує поруч, демонструючи своє невдоволення гучними фурканнями, як і личить істинному бойовому коневі.
Невдовзі перед очима постає рибальське селище. Воно зовсім не виглядає заможним: перекошені хатини під солом’яними дахами, всюди розвішані латані сіті, що з відстані нагадують павутиння. Біля берегової лінії видніються перевернуті догори дном човни, а поміж ними - босоногі діти в простих, домотканих сорочках.
Першим це привертає мою увагу. А другим - сивочолий дід, що сидить на порозі однієї з хатин. Його старечі пальці вправно сплітають рибальську сітку, але, помітивши мене, він відкладає роботу й починає уважно розглядати.
- Добрий ранок… чи день… чи, може, вечір, - вітаюся я, не знаючи, котра зараз пора доби.
- День, - хрипким, ніби скрегочучим, голосом відповідає старий. - А ти звідки тут узялася, така несподівана?
- Мабуть, із небес упала, - жартую я, посміхаючись у відповідь на його майже беззубу усмішку.
З його розповіді дізнаюся, що з часу останньої битви минуло вже п’ятдесят років. І в ту ж мить мене пронизує усвідомлення: шукати Рент’єра вже марно. Якщо він іще живий, то або перетворився на немічного старця, або ж давно спочиває у вічності. А наше дитя… воно вже, мабуть, саме стало батьком, а то й дідом.
-39-
Я прийшла до тями від того, що щось мокре й різкувато пахуче лежало на моєму лобі. Вологе, прохолодне й просочене трав’яною настоянкою.
- Це спека тебе так прибила чи щось інше? - тихо запитав Кріст’єр, сидячи поруч.
- Не скажу, - буркнула я, знімаючи компрес.
- І не кажи, - кивнув він, наче це було йому навіть зручніше.
Я й сама не очікувала, що мене так виб’є з рівноваги проста пісня. Але ж то була та сама мелодія, що замість колискової співала мені бабуся. І ще - пісочник. Ледь здогадалася, і вже втратила свідомість. Як же так? Яким чином моя бабуся могла бути пов’язана з цими дивними мандрівниками?