Коли напарник дізнався, що я взяла квартиранта, то одразу почав жартувати, як йому тепер звертатися до Дітора - зятю чи онуку. Майже щоранку мої дні починалися з нового “свіжого” жарту на цю тему. Але за тиждень ті дурниці йому набридли, і тепер він просто поцікавився, як ми там уживаємося.
- У Дітора сьогодні розподіл, - відповіла я. - А вчора цілий вечір бігав по кімнаті, наче скажений. Меч із рук не випускав, так і заснув, обійнявши його. Добре ще, що той був у піхвах.
- А ти, бачу, переживала разом із ним, - хмикнув Лібка. - Краще б допомогла хлопцеві розслабитися й забутись. А то, мабуть, просиділа цілий вечір, замкнувшись у вежі.
- Свіжий жарт? - холодно поцікавилася я, дивлячись на його самовдоволену пику.
Щоб це зробити, мені довелося підняти очі від дороги. І саме тому я не помітила замерзлої калюжки, присипаної першим сніжком. Нога поїхала, і я з усього розмаху гепнулася на свою худу п’яту точку, грюкнувши кістками та обладунками так, що луна прокотилася вузькою вулицею.
Напарник одразу простягнув мені руку, допомагаючи підвестися.
- Хоча знаєш що? Це він тебе вдочерив, - знову пожартував Лібка, дивлячись, як я обтрушую з одягу сніг, - отже, мені варто звертатися до нього - брате.
Зима. Вона прийшла раніше, ніж я очікувала, і відразу захопила владу не лише над містом, а й над усім краєм, що простягався між холодним Північним морем та засніженими Корданними горами. Її подих не оминув і Гальцію - колись частину материка, відділену від нього сильним землетрусом і перетворену на самотній острів.
Не встигла я привести себе до ладу, як хтось різко штовхнув мене у спину, й я знову опинилася в заметі.
- Гей! А обережніше?! І де твоє “вибачте”?!
- Буду винен! - крикнув той, навіть не зупиняючись. - Біля Північної брами таке діється!..
Ми з Лібкою лише обмінялися погладями й, не змовляючись, рушили слідом за найманцем на ім'я Мірдій у бік воріт.
І справді - там було на що подивитися. Ворота, які зазвичай зачиняли лише на ніч, тепер стояли наглухо замкнені. На міських мурах юрмилися вартові: “зелені” у своїх накидках, ще зовсім молоді й не надто досвідчені, впереміш із нашими, загартованими вояками. Їхні луки вже були натягнуті, а списи наставлені вперед.
Монстри з’явилися серед білого дня. Вони сунули до стін, голодні, мов хижаки, що відчули запах крові. Міські собаки вили, а жінки поспіхом зачиняли віконниці.
- За кожну їхню голову плачу п’ять срібників! - гримнув голосом Жадка, наш скарбник, аби чули всі.
- А як ти їх рахуватимеш, га? - озвався хтось із натовпу. - Звідки знатимеш, хто кого зарубав? Чи з нами підеш?
- Та мені й звідси добре видно буде, - байдуже відповів Жадка. - А там, що відсічете, самі принесете.
- А що це ти такий щедрий сьогодні? - гукнув інший. - Може, краще лучників послати?
- Он воно як! - скривився скарбник. - Постійно скиглите, що грошей нема, а як дають шанс заробити - відмовляєтесь?
- Так і скажи, що видовищ захотілося, - зухвало кинула я, зустрівши його погляд і не кліпнувши.
- Захотілося, - не заперечив він, і в голосі його промайнув хижий вогник. - Вирішив трохи вас поганяти. А то від неробства скоро жиром обростете, - він кивнув на животи деяких найманців, що ледве втискалися в ремені обладунків. - Даремно вам тільки гроші платять…
Я лише пирхнула. Сваритися сенсу не було. Зима на носі, а їсти хотілося всім. Гроші зайвими не бувають.
Показушничати перед усім натовпом я не стала: спритно спустилася вниз по хисткій драбині, а вже за мить ми з Лібкою вийшли за ворота. Одну половину важкої брами залишили прочиненою спеціально для таких добровольців, як ми.
Лібка не надто любив такий заробіток, але кинути мою спину напризволяще не міг. В здорового чоловіка совість не дозволила б сидіти в кущах, поки жінка йде на рожен. Те, що ця сама жінка йшла туди добровільно й за гроші, до уваги він не брав.
Вовкведи, побачивши нас, відразу відірвалися від крижаних мурів, які щоранку спеціально поливали водою для додаткової безпеки. Вони вишкірили свої жовті ікла, від яких мороз ішов по шкірі, й ринули просто на нас.
Взяти нас у кільце з першого наскоку їм не вдалося: наші спини прикривали високі міські стіни. Але довго ховатися під захистом каменю не вийшло - земля під ногами була слизькою, ноги роз’їжджалися, змушуючи відступати на більш відкритий простір.
За три роки роботи разом ми з Лібкою навчились розуміти одне одного без слів і діяти, як добре злагоджений механізм. Вовкведи були страшенно сильними: лапою вони могли переламати людині хребет, а зубами - перекусити сталевий клинок. Тому ми виробили власну стратегію ще на одній із мисливських вилазок: один відволікає, інший атакує. Тварюки губилися від такого маневру, й перемогти їх ставало значно легше. Тоді проти нас було двоє, та й ми були втрьох. А тепер навколо ревло з пів сотні цих потвор, а добровольців назбиралося лише семеро.