Зал одразу нагадав мені стоянку пустельників: замість терас чи ярусів його окружність прикрашали масивні колони, та й розмірами він був значно менший. Підлога була викладена мозаїкою, що зображала битву кентаврів і мінотаврів - тисячі дрібних камінців складалися у рух, у натиск, у кінську лють та важкі удари рогів. Здавалося, варто лише ступити ближче - і барельєф оживе, брязне зброєю, видихне гаряче повітря давньої війни.
На стінах тягнулися розписи: героїчні сцени, перемоги й падіння, яких я не пам’ятала в жодних хроніках. Вони суперечили всьому, що я знала. Наче тут зібрали історію іншого світу, чужу, але чомусь тривожно знайому.
Та сьогодні я прийшла не чужі спогади розбурхувати. Мене цікавило зовсім інше - треба було нарешті розібратися з Дітором. Я весь цей час хвилювалася за силу чаклуна, а виходить, справжня загроза визрівала в зовсім іншому місці. І в іншому тілі.
Поки Дітор умощувався в самому центрі зали на холодній кам’яній підлозі, я розставляла масляні лампи. У них тліли особливі трави для медитації: густий терпкий аромат підіймався повільними спіралями, насичував повітря й налаштовуючи простір на потрібний ритуал. Тіні ламп хиталися на стінах, оживляючи стародавні розписи, ніби самі боги та чудовиська прийшли стежити за нашим ритуалом.
Коли я запалила останню лампу аромат трав почав сплітався у візерунки, які я могла відчути не лише зором - шкірою. Вони ворушилися навколо нас, неначе невидимі істоти, що терпляче чекали початку.
Дітор сидів нерухомо, але його погляд видавав інше - всередині нього хвилювалася буря. Вона підіймалася під дією зову крові яку я намагалася викликати та приборкати.
Після недавнього бою хлопець змінився. Став більш мовчазним, насупленим. Сподіваюсь це тимчасово…
- Ти готовий? - запитала я тихо, хоча голос мій відбився від стін так, ніби я крикнула.
- Не знаю, - зізнався Дітор. - Сподіваюсь, що так. Я відчуваю, як у мені постійно щось… змінюється. Хочеться знову прийняти іншу іпостась… але водночас і не хочеться. Тож краще розібратися з цим зараз.
Його щирість і готовність довіритися мені вселяли надію, що цього разу у мене все вдасться.
Я підійшла ближче та сіла навпроти - так, щоб бачити найменшу зміну: рух зіниць, напруження м’язів, тремтіння пальців, навіть ледь помітний збій пульсу.
- Слухай уважно, - почала я повільно. - Те, що в тобі прокидається - не зло. Це сила. Питання лише в тому, чи ти керуватимеш нею… чи вона тобою.
- Хто ми? - його голос злегка зірвався. - Демони?
- Ні, - я хитнула головою. - Є інші світи і інші раси. Ми - аеланці. Я - чистокровна, а ти… навіть не знаю, на яку частку. Принаймні поки що. Ти мав бути людиною. Я дуже давно запечатала дію крові твого пращура, щоб він і всі його нащадки могли жити без тягаря. Але щось пішло не так. Чому саме в тобі моя кров почала прокидатися - я не знаю.
- То я стану… напівкровкою? - він стискав руки, ніби боявся почути відповідь.
- Ні. Напівкровок у нас не буває, - зітхнула я. - Аеланська кров завжди бере гору. Саме в цьому й біда. Вона прокинулася - і тепер поступово перетворює тебе. І чесно… я навіть гадки не маю, що чекає на тебе попереду. Які випробування. Які зміни. Який біль. Які видіння. Яка магія. Це може бути будь-що.
Його дихання збилося, але я простягнула руку, торкнулася його пальців.
- Але пам’ятай одне, - сказала я твердо. - Я поруч. Я не дам тобі загинути. І не дам тобі втратити розум. Зрозумів?
- Так, - прошепотів він.
- І ще, - я дозволила собі ледь помітно всміхнутися. - Якщо тебе через необізнаність назвуть демоном, скажи, що вони помиляються. Бо ти - Архідемон.
Він підняв брови.
- Звучить ще більш загрозливо, - відповів Дітор, і його рот нарешті тремтливо сіпнувся в усмішці.
Я ще не встигла забрати руку, як вираз обличчя Дітора змінився - у ньому промайнув такий різкий біль, що стало зрозуміло: хлопець от-от перейде в бойову форму. Шкіра на його щоках на мить натягнулась, м’язи напружилися.
- Дихай рівно, - попросила я тихо, хоча сама вже втягнула повітря, що просякло травами глибше. - Дозволь силі підійматися, але не чіпляйся за неї. Хай тече. Не борись - скеровуй.
Дітор заплющив очі. Його плечі дрібно тремтіли - то від холоду кам’яної підлоги, то від жару, що підіймався в повітрі хвилями, а ще від того внутрішнього тиску, який могла розбудити лише аеланська кров.
Його тіло повільно, неприродно випрямилося, ніби чиясь невидима рука торкнулася хребта й легким, але владним рухом потягнула його вгору, випростовуючи кожен хребець.