Тіні від ламп здригнулися й потягнулися по стінах, мов живі істоти, що з цікавістю спостерігали за його трансформацією. Полум’я в лампах тремтіло, але не від вітру - від сили, що почала прокидатися. У залі стало тихо, до млості тихо, а це місце ніколи не мовчало без причини.
Здавалося, сама зала затамувала подих - чи визнає вона ту крихітку аеланської крові, що текла в ньому… чи знищить.
Його дихання стало важчим, але рівнішим, ніби він намацав правильний ритм серед хаосу. Під сорочкою м’язи грали - то збільшувалися в об’ємі, ніби наповнюючись силою, то зникали, лишаючи тіло ненатурально худим на частку секунди. Шкіра, ще мить тому засмагла, почала світлішати, немов у ній згасало сонце.
А потім він підвів голову - і я побачила його очі.
Вони палали. Не відображали світло - випромінювали його. Жовте, різке, хижо-яскраве світіння, яке я знала надто добре.
Процес уже розпочався.
І зупинити його було неможливо.
- Воно… - ледь чутно і водночас хрипко прошепотів він. - Воно росте. Прямо всередині. Як вогонь. Але… холодний.
- Це нормально, - я нахилилася ближче, щоб в будь яку мить встигнути схопити його. - Тримайся межі. Ти досі ти. Пам’ятай це. Не відпускай себе. Згадай ім'я мареті. Як її звали?
- Амаріс. ЇЇ звали Амаріс.
Його пальці судомно вчепилися в камінь підлоги, і мозаїка під ними тихо тріснула.
Світло з отвору в куполі змінилось: промінь став різкішим, білим, майже сліпучим. Він впав прямо на Дітора, немов вибрав його серед тисячі інших. Плями на шкірі хлопця потемніли - не рани, ні, радше ледь помітні знаки, що проступали зсередини, як чорнило крізь тонку тканину.
Він різко видихнув - і з грудей вихопилося тихе гарчання. Не людське. І не звіряче. Щось проміжне. Яке тільки формується.
Його голова ривком піднялася, а зіниці розширилися майже до чорних кругів.
- Я… бачу… - продовжив він хрипів. - Очі… не мої. Зала інша. Світ… чорний. І… палає.
Всі лампи раптом спалахнули в унісон, полум’я розтягнулося в довгі вогняні нитки, що звивались у повітрі.
- Слухай мене! - я схопила його за щелепу, піднімаючи його погляд на себе. — Це не бачення. Це відбиток нашої пам’яті. Аеланська кров показує тобі минуле. Не дай йому затягнути тебе!
Ще мить - і він міг би провалитися туди повністю.
- Я… тримаюсь… - прошепотів він, але на скронях виступив холодний піт. - Батька... батька звали Кадір.
Я обхопила його обома руками, впорядковуючи потоки магії, що били з нього хаотично. Він сидів, напівзгорбившись, але вже не відкидав моїх слів - він боровся.
- Добре. Дихай синку, дихай. Випусти силу - але не себе.
Раптом щось змінилося. Ледве відчутно. Ледь уловимо. Але я відчула.
Потік сили змінив напрям - ніби хтось розгладив його долонею. Він вирівнявся, став спокійним і рівним, як поверхня тихого озера.
Дітор відкрив очі.
Тепер зіниці повернулися до норми, а голос, коли він заговорив, знову належав йому - рівний, тверезий, трохи втомлений, але без тієї тваринної хрипкості.
- Я… можу, - прошепотів він. - Я справді можу тримати це під контролем. Він мені сказав…
- Тихо, - різко перебила я. - Нікому і ніколи не кажи, що він тобі сказав. Навіть мені. Це таємниця. Про неї можна говорити лише тоді, коли будеш готовий померти. Зрозумів?
Він ковтнув повітря.
- Так.
- От і добре. Почекай, не вставай. Тепер я маю дати тобі ім’я.
- Але… в мене воно вже є.
- Є, - кивнула я. - Але те ім’я було для людини. А зараз ти потребуєш іншого. Одне ім’я - для світу живих. Друге - для потойбіччя.
- Знову таємниця? - Дітор спробував усміхнутися, але вийшло радше стримано.
- Так. Звикай, це не остання, - відповіла я.
Я підвелася на ноги, що ледь тримали мене. Скільки ми так просиділи?
З сумки я дістала ніж і невелику різьблену шухлядку. Відкривши її, занурила палець у густу суміш синьої глини та подрібнених мушель - вона прохолодно лягла на шкіру.
Підійшовши до Дітора, я нахилилася й обережно провела пальцем по його обличчю: три вертикальні лінії - одна строго по центру, дві інші проходили крізь очі, ніби відкривали погляд у два світи водночас. Суміш лишала блиск, схожий на місячне світло.
- Я, ЕрТор’є з роду Тіньових Велхарі, дарую тобі ім’я ЕрСар’є, що означає “загублений”. І визнаю тебе своїм нащадком та спадкоємцем.
Після проголошення я ковзнула лезом по подушечці пальця. Тепла кров миттєво виступила на шкірі. Я торкнулася нею губ Дітора - чорна крапля розтеклася тонким обрисом, замикаючи обряд.
На мить його очі знову спалахнули, але без болю - і я видихнула.