- Читав дещо в записах, - відповів він стримано.
- Як ти гадаєш, що станеться, якщо його зараз звільнити? - я говорила обережно, наче торкалася леза, яке може порізати вже самою думкою.
- У якому сенсі? - щиро не розуміючи, перепитав кентавр. Він явно не знав усіх подробиць, і це тільки ускладнювало розмову.
- Що він зробить, отримавши волю? - уточнила я.
Адір задумався на мить.
- Я б на його місці знову пішов проти Стародавніх, - нарешті мовив, і в його голосі не було ні страху, ні драматичності. Лише холодний, ясний факт.
- Але спочатку він має виконати волю того, хто його звільнить? - я продовжувала логічну нитку, випробовуючи її міцність.
- Так само, як і ти, - кивнув він. - Вас запечатували за одним принципом. Тобто ти хочеш сказати, що когось ще, крім тебе, перебуваючих в Забутті хочуть визволити?
- Так, - я ковтнула повітря, яке в цю мить мені здалося сухим і ледь не дряпало горло. - Я питаю, що буде, якщо хтось вирішить призвати ще одного “демона”?
- Навіщо? - щиро не збагнув Адір.
- Та крек його знає! - роздратовано махнула я рукою. - Мені здається, вони й самі не усвідомлюють наслідків. Шагар хоч і перебуває у Забутті, але це не завадить йому будувати план помсти та набиратися сил. А ще хто знає, чи не захоче він розплатитися з тими, хто використає його як купку м’яса для власних забаганок. Знаєш, мовляв: дали свободу - тепер танцюй під наш дудок.
Кентавр кивнув, і в його очах промайнув тінь розуміння.
- Нонський, здається, хитро загадав. Відгородив не лише себе, а й увесь цей світ від подібної небезпеки. А ти все ще шукаєш шпарини проти нього… - Адір тихо зітхнув. - А минуло вже не одне сторіччя. Термін чималий.
- Як ти знаєш з книжок та розповідей, це мало допомогло, - зітхнула я, знову відчувши, як спогади про ту війну піднімаються мов отруйний дим.
- Так. Але що було б, якби не ті умови? - запитав кентавр.
- Важко сказати… Та мститися цьому світу я ніколи не мала ані наміру, ані бажання. Він був для мене оазисом спокою - єдиним місцем, де я могла відпочити, скинувши всі ті маски, що їх на мене наділа родина з дня мого народження. Тут я нарешті могла бути собою. А зараз… зараз разом із цим світом у мене знову є що захищати.
- Родича. Дітор, здається. Чи в нього тепер інше ім’я.
- Так. Мабуть, це моя карма - захищати близьких за будь-яких умов. Спочатку - родину, тепер - друзів.
- Дивно чути такі слова від тебе, - задумливо сказав чоловік.
- Це тому, що ти погано мене знаєш, - усміхнулася я гірко. - Але… повернімося до справи.
Адір кивнув і продовжив:
- Коли вперше кликали, усі розраховували побачити саме Шагара. І ти це знаєш. Поява ж тебе вкрай усіх здивувала. Довелося виходити з ситуації як могли. Тож подумай краще: кого і навіщо вирішив викликати ваш переслідувач? І чи справді це переслідувач? Може, він навпаки прагне цьому завадити?
- Він не завадити прагне. Він завжди підганяє, навіть якщо його методи… суперечливі, - промовила я, відчуваючи, як тривога стискає груди.
- А може, йдеться про різних людей, - тихо додав кентавр.
Я зніяковіла - ця проста думка не раз спалада мені на думку.
- У голові крутиться лише одне ім’я: Шагар. Якщо саме його вирішили викликати - буде війна. Жахлива, нищівна. А якщо хтось інший… то й проблеми будуть інші. Я була не першою зі Стародавніх, кого спіткала та доля. Але я й гадки не маю, чи хтось повернувся із Забуття, окрім мене.
- Тобто, якщо й були випадки, то вже після тебе, - підсумував Адір і важко зітхнув.
Я мовчки кивнула. А про себе я додала, що якщо хтось колись і залишив Забуття, наприклад таким самим способом, як і я, то особисто мені про це нічого не було відомо.
- А з чого ти взагалі взяла, що когось хочуть прикликати? - запитав він.
- Занадто багато нових… істот на моєму шляху останнім часом. І вони з’являються не випадково. А ще я відчуваю… силу прохання Нонського. Воно досі діє, - визнала я неохоче.
- Погано. З місцевою поганню ми б дали собі раду простіше. Але тут… - він зробив паузу, підбираючи слова. - Може, воно й на краще, що ти не змогла повернутися. А може - й ні.
Я мовчки погодилася. Інколи тиша була точнішою за будь-які слова.
***
З наших ніхто не спав, тож я, набравшись хоробрості й відчайдушності, вирішила дещо розповісти про своє минуле та поділитися думками про майбутнє.
І Вір’єн, і Кріст’єр залюбки погодилися вислухати - їх давно розпирала цікавість, на відміну від Дітора. Нащадок знав усе.
- Отже, - почала я. - Народилася я в іншому світі багато років тому. Дуже багато. Моя раса, як і раса Дітора, називається Аелан. Деякі неосвічені люди помилково називають нас Стародавніми Демонами. Але це неправда - і справжні демони дуже… ображаються на таке порівняння.