Після перемоги я не планувала повертатися в Забуття. Тут у мене була нова родина. Не потрібно було боятися, що хтось дізнається мою таємницю, не потрібно було захоплювати нові території чи придушувати черговий заколот.
Але Забуття мало іншу думку.
Воно покликало мене назад.
Я опиралася. Довго. Відчайдушно…
Та марно.
Мене затягнуло.
…А потім, через деякий час, я повернулася.
Тут минуло близько ста років. Мій чоловік давно помер, а син став сивим старцем, оточеним великою й люблячою родиною.
Я не стала їм заважати чи нав’язуватися. Тим паче, що в них не було жодних проявів аеланської крові. Її властивості я запечатала на прохання чоловіка - щоб уберегти їх від усіх можливих наслідків.
Я замовкла.
Присутні теж мовчали, обмірковуючи почуте.
А я думала, що ще можу їм розповісти.
Так. Я чудовисько.
Безжальний убивця.
Я стояла по коліна в крові й називала це обов’язком.
Я знищувала родини, народи й світи - не з ненависті, а з холодної необхідності.
Мої руки пам’ятають більше смертей, ніж я можу порахувати. Моє серце давно навчилося мовчати там, де інші кричали б від болю.
Я - та, хто забирає силу разом із життям.
Та, чиє ім’я не вимовляють уголос.
Та, кого кличуть, лише коли іншого виходу вже немає.
- Твій чоловік - це Рент’єр Нонський? - порушив тишу Вір’єн.
- Так. Дітор - його прямий нащадок. Інакше меч не прийняв би його. Чи існують інші - невідомо.
Усі погляди звернулися до Дітора.
- Якщо родичі по цій лінії й існують, то мені про них нічого не відомо, - відповів він. - Меч належав дідові. До нього ніколи ніхто не приїздив у гості, та й сам він рідко залишав селище.
Далі питання посипалися, мов горох із порваної торби. Я намагалася відповідати максимально відверто, та на багато з них не мала відповіді навіть для себе.
- А що це за таємниця така страшна? - раптом запитав Кріст’єр.
Я важко зітхнула.
- Моя мати певний час була наложницею імператора. Це дало нашій родині перші шалені переваги - не лише сім’ї, а всьому роду. Згодом мати завагітніла мною й була змушена залишити палац. Надалі їй заборонялося мати інших чоловіків - навіть після невдалих пологів.
Усі чекали на хлопця-спадкоємця.
А народилася я.
Це була ганьба й смертний вирок - і для дитини, і для матері. Рід миттєво втрачав усі привілеї.
Але мій винахідливий дядько надто прагнув влади, щоб із цим змиритися.
Якби в нього була ще одна сестра - він підсунув би й її. Та, на щастя для нього, сестри не було, а імператор ніколи б не глянув на жінку з роду, заплямованого такою ганьбою.
Тож дядько повідомив імператору, що в нього народився син. Ще один спадкоємець.
Цим він прирік увесь рід.
Бо якщо за народження доньки смерть чекала лише на матір і дитину, то за брехню - на всіх.
Час минав, і мене виховували як хлопчика.
Жодних ляльок, суконь, вишивок чи танців. Лише фехтування до кривавих мозолів, виснажливі години в сідлі, стрільба з лука, тактика, дисципліна. Мене вчили триматися, як воїн, думати, як командир, і діяти, як спадкоємець.
Я навіть навчилася говорити про себе в чоловічому роді - “він”. І досить довго щиро вважала себе хлопчиком, не ставлячи цього під сумнів.
Переховувати правду вдавалося довго.
Я виросла, очолила власне військо й здобула безліч земель та славу - не для себе, а для батька й усього роду. Моє ім’я стало символом перемог, мої накази - законом.
Аж раптом імператор надумав мене одружити.
Я злякалася. По-справжньому. Не битв і не смерті - викриття.
Та дядько заспокоїв мене. Він був майстром ілюзій і сильним менталістом, тож пообіцяв, що з цією частиною подружнього життя ми якось упораємося. Маски, навіювання, обмани - все, що потрібно, аби приховати правду.
Але, як ви пам’ятаєте, стався заколот.
Лише згодом я дізналася, що до нього приклав руку мій усюдисущий дядько.
- Тебе могли вбити! - вигукнув Вір’єн.
- Так, - кивнула я. - Саме на це й розраховував родич. Немає мене - немає проблеми. Бо рано чи пізно батько поцікавився б чому в мене досі не має спадкоємця.
- А чому тебе просто не підмінили хлопчиком? – знов запитав аристократ.
- Імператор дізнався б майже одразу під час перевірки, - відповіла я. - Лише прямі нащадки Імператора володіють астральним тілом. Це спадщина його крові, яку неможливо підробити жодною ілюзією.
- І я… теж зможу? - раптом запитав Дітор. Він майже не брав участі в розмові, лише уважно слухав.
- Так, - відповіла я після паузи. - Через певний час і за умови відповідних тренувань.