Ми рухалися вузькою дорогою, що тяглася вздовж узбережжя, мов тонка срібна стрічка. Праворуч розливалися холодні води моря - темні, важкі, вкриті білими пасмами піни. Вітер з боку води ніс запах солі та водорослів, і навіть у тиху погоду хвилі здавалися роздратованими.
Ліворуч простягався степ в який поступово переходила пустеля - нескінченний рівний простір низької трави, посипаної камінням. Під сонцем камені пашіли жаром, ніби повільно плавилися в повітрі.
Степ була настільки рівною, що на самому горизонті вже вимальовувалися стіни Гратодора.
Та, схоже, спокійно дістатися до міста нам не судилося.
Це ж наскільки треба бути жадібними до золота… або настільки засліпленими помстою, щоб знову й знову ризикувати життям і продовжувати переслідувати нас? Чи, може… це вже не жадоба і не золото. Може, це страх? Страх може гнати сильніше за будь-яку пристрасть - я знала це краще за багатьох.
- І чого це вони за нами ув’язалися? - роздратовано запитав Вір’єн, спостерігаючи, як черговий загін пустельників тримався позаду, не надто наближаючись, але й не зникаючи з поля зору. Вони йшли мовчки, наче тіні, зберігаючи для себе безпечну відстань.
- А хто в їхнього ватажка коня вкрав? - я кивнула на жеребця під нашим аристократом. - Я б на їхньому місці теж кипіла від люті.
- А з чиєї вини мій кінь тепер блукає Триградом сам-один? - не здавався чоловік. - До того ж, це не крадіжка, а трофей.
Я лише закотила очі. Сперечатися з ним було марно - він радше язика проковтне, ніж визнає провину. Та й часу на суперечки не залишалося: до сутінків ми мали дістатися до міста. Сонце вже хилилося до горизонту, кидаючи довгі тіні, а спека поступово сповзала з плечей.
На щастя, вдень пустельники нападати не поспішали. Вони стали занадто обережними. Тож поки вони крадькома стежили за нами, ми спокійно наближалися до воріт Гратодора, кожен у своїх думках, але зі спільною метою - пережити ще один день.
***
Гратодор був другим за значенням серед міст на півдні, де беззаперечно правила людська раса. Над його східною частиною, залитою м’яким золотавим сяйвом, височіла літня королівська резиденція - широкий палацовий комплекс із баштами, що немовби прорізали небо. Довкола розкинулися доглянуті сади, де шелест листя змішувався з мелодійним плескотом фонтанів.
На протилежному, західному кінці міста, темнів свій власний символ влади - замок магів. Він стояв суворо й мовчазно, немов сторож, вирубаний зі скелі. Його чорні стіни поглинали останні барви вечора, а високі шпилі нагадували застиглі блискавки. Містяни жартували, що в Гратодорі сонце заходить саме через нього - настільки похмурою була ця споруда.
Ми встигли перетнути міські ворота якраз у ту мить, коли сонце щойно сховалося за обрієм. Вартові, звісно, здерли з нас подвійну плату за вхід через зброю - майже так само, як нещодавно це зробив загін прикордонників. Добре хоч, що Кріст’єр спромігся створити ілюзію свого гільдійського амулета: без цього нас могли б прийняти за звичайних злодіїв і навіть не роздумуючи заарештувати.
Потрібне мені місце можна було відвідати лише на світанку, тож ми вирішили не гаяти часу й обрати першу-ліпшу корчму, що трапилась на шляху. Двері тихо рипнули, і погляди відвідувачів одразу звернулися на нас.
За стійкою стояв корчмар із червоними, втомленими очима - мабуть, недосип переслідував його вже не першу ніч. Поруч метушилася дівчина-подавальниця, тримаючи в руках тацю з кухолями пива. Вона поспішала до галасливої компанії, що зайняла столик у дальньому кутку. Біля вікна сидів бард, неквапливо перебираючи струни своєї бандури. Світло лампи підсвічувало його руде волосся, і мені здалося, що я вже десь бачила цю голову - знайомий силует, але ніяк не могла пригадати, звідки саме. Та й бандура… Цей інструмент не притаманний цій частині світу.
- Ч-чого бажаєте? - несміливо запитав корчмар, кидаючи тривожні погляди на нашу зброю, немов очікуючи, що ми прийшли сюди не вечеряти, а влаштовувати бійку.
- Що маєш з їстівного свіжого? - одразу запитав Вір’єн, озираючись навколо.
Корчмар злегка знітився, але швидко оговтався й почав перераховувати:
- М’ясо треба смажити - недовго, хвилин п’ятнадцять. Поки готується, маю картоплю з тушкованою капустою, варений буряк із часником… Пиво та вино також є.
- Неси все, що маєш. А пити будемо… воду, - після короткої паузи додав аристократ. Я лише кивнула: після довгого шляху та напруженого дня твереза голова була для нас справді великою перевагою.