- І про хліб не забудь, - буркнув Дітор, оглядаючи порожній стіл, мов боявся, що корчмар подасть все без нього.
Корчмар поквапливо кивнув і, вочевидь полегшено зітхнувши, зник за дверима до кухні. У корчмі знову запанувала тиха буденність: хтось приглушено сміявся в кутку, бард торкнув струну, перевіряючи лад, а ми лишилися чекати на вечерю, відчуваючи, як тепло приміщення потроху розганяє втому з наших кісток.
Стіл нам накрили доволі швидко. У глечику вода була прозора й приємно прохолодна, хоч і ненадовго. Кріст’єр нахилився над нею, тихо прошепотів кілька слів - і рідина миттєво закипіла, піднявши тонку пару. Чаклун додав до неї жменьку трав, які сам збирав по дорозі, і в повітрі одразу розлився м’який, заспокійливий аромат.
- А скажи-но, господарю, - звернувся до корчмаря Кріст’єр, не приховуючи задоволення від тієї розгубленості, що промайнула на обличчі чоловіка, коли той побачив магію. - Де тут можна прихилити голову? Щоб і без вошей, і не надто дорого?
Корчмар на мить завмер, замислившись. Це було схоже не на спробу щось вигадати, а саме на чесне пригадування - мовби він перебирає в думках усі місця, де ночують мандрівники, і зважує, яке варто порадити. Він обвів поглядом корчму, ніби перевіряючи, чи не слухає хтось зайвий, і лише тоді відкрив рота, щоб відповісти.
- У Мотрі. Це за два квартали звідси. Постукайте тричі по два рази і скажіть що від Куста. Місця в неї не багато, зате завжди чистенько.
- Дякую, - промовив чаклун і протягнув корчмарю зайву мідну монету.
Засиджуватися ми не стали: щойно закінчили вечерю - вирушили далі. Північ ще не настала, а ми вже прямували шукати, де мешкає Мотря.
Вулиці міста, звісно, не були порожніми. П’янички хиталися від стіни до стіни, бурмочучи щось нерозбірливе й час від часу гучно сміючись без причини. Жебраки простягали руки до кожного перехожого, сподіваючись урвати бодай кілька монет і втомлено позираючи на тих, хто проходив повз, удаючи, що не чує їхніх благань. У темних закутках чатували грабіжники - застигли в тіні, немов хижаки, що терпляче вичікують, допоки здобич сама наблизиться на достатню відстань. Їхні очі блиснули кілька разів, але ніхто з них не наважувався зробити крок уперед: вулицями ходили патрулі.
Вартові у темних, важких плащах рухалися впевнено, тримаючи руки на руків’ях зброї. На їхніх обличчях читалася нудьга й втома, але й пильність теж - міська ніч рідко минала без пригод. Поміж усім цим метушливим людським потоком поспішали й звичайні городяни, яких з якихось причин змусили вийти надвір у той пізній час: хтось тягнув кошик із продуктами, хтось просто згортав плечі й намагався якнайшвидше дістатися додому.
Місто жило нічним життям - шумним, нервовим, сповненим прихованих небезпек. І на цьому тлі наш рух губився цілком природно. Ми крокували, не намагаючись привернути до себе увагу, й саме тому не одразу помітили, що за нами стежать.
Кроки нашого переслідувача були майже безшумними, ніби людина свідомо намагалася загубитися серед гомону. Тінь ковзала за нами з такою обережністю, що хтось менш уважний ніколи б її не вловив. Я помітила її випадково - погляд зсунувся вбік у ту мить, коли ми вже стояли перед потрібними дверима й стукали втретє.
На протилежному боці вулиці, між двома будинками, майнула нечітка постать. Ледь видима у напівтемряві. Наші очі зустрілися - чи мені так здалося - і в той самий момент вона розчинилася в темряві. Щезла так швидко, що я сама не була певна, чи справді бачила когось, чи просто втома гралася з уявою.
***
Нам виділили досить простору кімнату, в якій рештки нашого загону могли розміститися без тісноти.
Я зітхнула.
Сіра нас зрадила. І ще й Оріде прихопила… Таргас залишився в Мірідані - живий він там чи мертвий, поранений чи в безпеці - ніхто не знав. Він був добрим бійцем, але навіть це не гарантувало порятунку. Мені залишалося тільки сподіватися, що з ним бодай більш-менш гаразд.
У кімнаті стояли широкі лави, застелені солом’яними матрацами, які мали замінити нам ліжка. Після кількох тижнів дороги навіть такий “комфорт” здавався подарунком. Хоч… помитися було б ще ліпше, але тут уже годі мріяти.
Спати мені не хотілося взагалі. Неспокій роз’їдав думки, не давав ні відпочити, ні заспокоїтися. Тож я не вигадала нічого кращого, як таки вмовити Кріст’єра нарешті перевірити артефакт, який він ніс.
І перше, що мене вразило - це те, де саме він його ховав.
Щоб дістати артефакт, Кріст’єру довелося спершу взяти до рук свого меча. Тільки тоді я помітила: на руків’ї клинка, серед витонченого гравіювання, приховувалася невелика магічна печатка-ключ. Ледь торкнувшись її пальцями та притиснувши ключ до своїх грудей, він активував закляття.