- Стережись! - пролунав позаду раптовий крик.
Я обернулася й мало не вилаялася від несподіванки. Переді мною стояв Дітор - у форменій темно-сірій накидці. Новоспечений найманець королівства, здавалося, зовсім не хвилювався: першим же ударом він відтяв голову найближчому вовкведю.
- Що, підзаробити вирішив? - кинула я, коли колишній підопічний впритул підійшов до мене, дорогою відрубавши лапу ще одній тварюці.
- Та борги ж треба віддавати, - всміхнувся він. - Як ти його… Чур, ці дві монети мої, - додав, коли я одним рухом відтяла голову тому, кого він поранив.
- Хитрий який, - хмикнула я. - Тут тільки голови оплачуються, а не лапи.
Багато заробити нам не судилося. Химери швидко второпали, що легкої здобичі не буде. Тим паче зі стін посипалися стріли, підтримуючи нас. Звірі піджали куці хвости й утекли назад у ліс. Переслідувати їх ніхто не ризикнув: вистачило й двох постраждалих з нашого боку. Один був поранений у руку, інший лежав без свідомості.
Почали збирати трофеї. Найбільше голів виявилося у Лібки - аж три. У мене - дві, одна з яких частково належала Дітору. У нього самого, через запізнення, їх було лише одна - найменше серед усіх. Голів чудовиськ, убитих стрілами, ми не чіпали: хай уже лучники самі розбираються, чия стріла влучила в яку ціль.
***
Увечері ми втрьох сиділи в корчмі “У Трьоми”, обмиваючи першу зарплату Дітора. Теплий зал був наповнений запахом смаженого м’яса, свіжого пива та немитих тіл. Навіть у такому гомоні ми почувалися своєю компанією, відгородженою від решти світу.
- З ким тебе в пару поставили? - поцікавився Лібка, відставляючи кухоль убік.
- З Гредором Матським, - відповів Дітор, жуючи настільки жадібно, що ледве не захлинувся шматком смаженої свинини.
- Пощастило ж як! - схвально промовив Лібка й навіть підняв великий палець. - Минулого його напарника нещодавно в могилу відправили - упав з коня п’яним і шию собі зламав. А сам Гредор мужик на диво спокійний, випиває лише на свята, без потреби в бійки не лізе. І головне - чесний та надійний. За стільки років жодного разу мене не підводив.
- А ти звідки його так добре знаєш? - поцікавилася я. Мені було цікаво, бо поки Лібка перелічував чесноти Гредора, сам лише зітхав і кидав на мене сердиті погляди. Його власний напарник був повною протилежністю: п’яниця, забіяка, якого тягнуло встрявати в будь-яку бійку.
- Так він же через два будинки від мене живе, - пояснив Лібка. - Разом виросли, ще з дитинства знаю.
- Я спершу думав, що мене взагалі не візьмуть, - признався Дітор, - такі суворі й похмурі вони всі були на відборі.
- Та ще б не взяли, - посміхнулася я, - з такими рекомендаціями, та ще й від мене.
- А в тебе якісь особливі рекомендації? - підозріло запитав Дітор.
- Авжеж, - усміхнулася я, згадуючи перекошене лице Жадки, коли довелося звітувати за мого підопічного. Наче його кислим вином пригостили, а не офіційний папір на стіл поклали.
Ім’я Жадка підходило йому якнайліпше. Він був до грошей жадібний, немов дракон до своїх скарбів. Про таких у народі казали: “Узимку снігу не випросиш”, - не те що премії чи надбавки до платні. Тож його сьогоднішня щедрість здивувала всіх, і в мене закралася підозра, що він під шумок приписав собі кілька волведівських голів, аби ще тугіше набити власний гаманець. Лібка якось жартував, що у Жадки, мабуть, предки-дракони водилися, бо такої любові до золота й срібла не кожна людина досягне.
Трохи згодом у корчму зайшов Барго зі своїм новим напарником. Я впізнала його відразу - високий, худорлявий Сарка Литий, який лише нещодавно відслужив свій обов’язковий термін і тепер вирішив заробляти сам на себе. Барго, побачивши нас, кивнув на привітання, але далі з напарником зайняли столик неподалік та жваво заговорили про щось своє.
Цього вечора “У Трьоми” було не проштовхнутися. Схоже, зібралися всі найманці, окрім тих, хто ніс варту, аби обговорити денні події. Навіть дехто зі вартових зазирнув - не молоді новобранці, а ті, чий термін служби добігав кінця й хто вже придивлявся до лав найманців як до майбутнього.
Неофіційне зібрання тривало аж до півночі. Ми з Дітором зібралися йти, та виявилося, що місто залишити неможливо: за законом усі ворота замикалися із заходом сонця. У мене завжди була своя “хвіртка” - таємний прохід, який відчиняли за мідний, - але цього разу навіть там довелося отримати відмову. Через прибулих “гостей” наказ був жорсткий: ніхто не виходить і не входить.