Повітря спалахнуло м’яким, але сліпучим світлом - і просто з себе, наче з розрізу між світами, Кріст’єр витяг артефакт.
Я мимоволі завмерла, відчуваючи, як шкірою пробіг холодний струм. Навіть для мене, баченого й небаченого, це було… вражаюче.
Невеличкий, майже прозорий ромб, охоплений тонкою срібною сіткою, нагадував швидше прикрасу, ніж магічний артефакт. Легкий, крихкий на вигляд, він мерехтів у відблисках світла, яке ще не встигло згаснути після спалаху. Тіні від свічок хиталися й тремтіли, а сам артефакт відкидав на стіни химерні, наче живі візерунки, схожі на переплетення лоз шипшини.
Ледь помітні руни на поверхні кристала повільно рухалися - вони не були висічені чи намальовані, а ніби плавали просто під тонкою оболонкою, реагуючи на наші погляди та на дотик навколишнього повітря. Здавалося, артефакт на щось чекає.
Я обережно провела пальцями по його гранях, намагаючись упіймати хоч натяк на вібрацію, прохолоду чи тепло. Але нічого - тільки ледь вловимий, чужий магічний відгук, ніби це був далекий подих істоти, що спить і не бачить снів.
Та попри все, я була абсолютно впевнена: для викликання чергового “демона” він не придатний.
Я повернула артефакт Кріст’єру.
Чаклун, як і казав раніше, покласти його назад у схованку вже не міг - печатка спрацьовувала лише один раз. Тож він просто повісив ромб на шкіряний шнурок і закинув собі на шию, ніби це була звичайнісінька підвіска.
Хоча всі чудово знали: ніщо, що світиться власним світлом, не буває простим.
-42-
Зала була порожня - настільки, що кожен крок відгукувався глухою луною. Вона підхоплювала звук, котилася вздовж кам’яних стін, підіймалася під високий склепінчастий дах і поверталася назад, наче сама споруда не схвалювала нашу присутність. Ця тиша, розрізана лише відлунням, трохи лякала навіть мене.
Храм зустрів нас світанком.
Крізь вузькі прорізи під дахом проникало перше світло - холодне, сріблясте, майже невидиме. Воно розтинало пітьму тонкими смугами, що падали на кам’яну підлогу й загорялися на ній м’яким сяйвом. Пил у повітрі повільно кружляв у цих променях, мов дрібні світлячки. Колони відкидали довгі тіні, так довгі, що вони здавалися тінями вартових, які мовчки стежать за кожним рухом.
Повітря пахло травами, воском і нічною прохолодою, що ще не встигла втекти від сонця.
- І чого тебе сюди понесло? - порушив цю урочисту тишу Кріст’єр, озираючи залу храму так, ніби йому тут було не по собі. Його голос здався надто гучним під склепінням.
- За відповідями, - відповіла я, крокуючи до центру зали. - За відповідями, які ти не поспішаєш давати.
- Я кажу, коли можу, - буркнув він. - Коли маю право. Я й так розповів по максимуму, обходячи магічну клятву.
Його слова зависли в повітрі, і храмовий морок наче став важчим, ніби сама будівля знала більше, ніж ми.
- Щось це місце не виглядає привітним, - озвався Дітор, озираючись під склепінням. - Сюди взагалі люди ходять?
- Ходять, але не так часто, як до інших храмів, - відповіла я, вдивляючись у півтіні між колонами.
Храм і справді не мав у собі тієї теплої урочистості, притаманної святиням. Тут усе здавалося надто тихим, надто застиглим - так, ніби стіни зберігали чужі таємниці й не були раді новим свідкам.
- Ріда, справді, якого крека ми тут робимо? – озирнувшись вдруге, запитав Кріст’єр. Його голос відбився від стін із легким деренчанням. - Не збираєшся ж ти переховуватись тут?
- Ні. Помовчи, - я кивнула на ряди темних лавок. - Он краще обери будь-яку й сядь. Треба почекати, поки нас помітять.
- Хто? Жерці? - не здавався чаклун. Його напружений погляд ковзав уздовж стін, де світло світанку лише ледь торкалося різьблених символів.
- Саме так, - відповіла я й сама вмостилася на одній із лав. Дерево було холодне, трохи вологе - храм зберігав ніч у своїх стінах. - Почекаємо… та помолимося.
Останнє я додала жартома, й воно було того варте: вираз обличчя Кріст’єра в ту мить - здивовано-осудливий, майже ображений - змусив мене мало не засміятися вголос.
Навіть лампи над нами наче блимнули від його погляду.
Ми сиділи мовчки. Здавалося, сам храм тримав подих, придивляючись до нас з висоти своїх кам’яних зводів. Смуги світанкового світла повільно повзли по підлозі, торкаючись мозаїк, наче пробували розбудити давні сюжети.