І раптом - ледь чутний шурхіт.
Не кроки. Не скрип. Радше… зсув повітря.
Дітор насторожився й підвів голову.
Кріст’єр нервово затис у пальцях руків’я свого меча.
Вір’єн подивився на мене.
- Не хвилюйтесь, - прошепотіла я. - Це він.
З-за однієї з колон вийшов чоловік у темному вбранні жерця: довга накидка, вицвіла від часу, торкалася підлоги. Срібні нитки на комірі блиснули в промені. Його хода була такою тихою, що здавалася неприродною.
Та його обличчя…
Було саме таким, як я пам’ятала. Лише зморшок стало більше. Й не дивно, двадцять років промайнуло. Але його очі, вони залишилися незмінними. Темні, але такі заспокійливі.
Він зупинився за кілька кроків.
- Арідара… - голос його був хриплим, як у всіх літніх людей, але не здивований, це трохи здивувало. - Скільки років минуло, а ти не змінилася. Все так само з’являєшся без попереджень, а потім не попрощавшись уходиш.
Є в мене така звичка. В неї мене багато в цій подорожі хот носом ткнув.
- Вітаю, світлий Таріоне, - відповіла я. - Бачу, ти все ще живий. І все ще не відпочиваєш.
На мить губи жерця сіпнулися в слабкій, ледь помітній усмішці.
Кріст’єр здивовано переводив погляд то на мене, то на Таріона, ніби намагався розгадати чергову загадку.
- Це ще один твій знайомий? - нарешті вирвалося в нього.
- Це той, хто врятував моє життя, - чесно відповіла я. Ну… майже чесно. Звісно, від втрати крові я б не померла, а кістки й справді зрослися б самі. Але… але тоді мені прийшли на допомогу. І в ту мить, коли я побачила, що хтось простягнув до мене руку, відчула: я все ще жива. І це раптове, тепле відчуття чомусь здавалося важливішим за будь-які пояснення.
- Можливо й так, - сказав він спокійно. - А тепер… дивлюсь, усе так само шукаєш неприємностей.
- Не неприємностей, - поправила я. - Відповідей.
Жрець підійшов ближче, і світло впало на його обличчя. На щоці залишився старий шрам - грубий, порізаний, який він отримав того ж дня, коли рятував мене.
- Якщо ти прийшла по відповіді, - тихо мовив він, - то або ситуація загострилася, або межа вже поруч.
Його темний погляд ковзнув на наш загін й трохи затримався на Діторі.
- І ти не одна.
- Не одна, - кинула я, - але питання не в цьому. Мені потрібно все, що ти знаєш про магів. Про їхній розкол. Про дослідження… і експерименти зі створення химер. А може, й про дещо більше. І лише не кажи, що ти про це нічого не знаєш. Не повірю.
Я бачила, як він трохи напружився, ледь помітно зсунувши плечі. Світанкове світло, що пробивалося крізь вузькі вікна під самою стелею, різало тінями його обличчя, роблячи його ще старішим.
- Над світом знову висить загроза знищення, - продовжила я тихіше, майже шепотом, але кожне слово било точно. - Я це відчуваю всією своєю сутністю. Кров’ю… всім тим, чим я є. Тож зараз не час гратися в мовчання, Таріоне. Не час берегти чиїсь таємниці.
Я зробила крок до нього - не агресивно, але твердо. Він не відступив. Лише дивився на мене довгим, важким поглядом людини, яка надто добре усвідомлює, що правда може вбивати не гірше меча.
Світання розливалося по підлозі золотими смугами, торкаючись його рук, що ховалися у довгій складці рукавів. Храм поділився на світло й тінь - ніби нагадуючи, що кожна відповідь має свою ціну.
Таріон довго мовчав. Так довго, що я вже почала думати, ніби він узагалі вирішить не відкривати рота. Але зрештою він зітхнув - важко, як людина, що носить занадто тяжкі спогади.
- Гаразд, - промовив тихо. Голос його луною ковзнув під склепінням, ніби храм сам затамував подих. - Ти права. Не час мовчати. Тим більше перед тобою.
Махнувши рукою, він запросив піди за ним де за колонами переховувалися маленькі дверцята.
- Розкол магів… - він торкнувся пальцями свічки на підсвічнику, ніби переконувався, що полум’я справжнє. - …не був випадковістю. І не через ідеологію, як багато хто думає. Усе було значно гірше.
Поглянув на мене. Прямо. Болісно чесно.
- Деяким магам набридли заборони, що панували сторіччями не даючи створювати щось нове. Їм набридло вивчати теорію і не використовувати її на практиці. Вони почали експериментувати з живими й неживими. А потім - змішувати, зшивати, ламати. І створювати те, що створювати ніколи не мало права постати. Звісно, вони були не перші, і, на жаль, не останні. Але їм все ж вдалося створити химер.
- Вовкведи та тигрведи.
- Саме так… - прошепотів старий, підтверджуючи й так те що я знала. - Не перші. І не найстрашніші. А лише ті, кого вдалося випустити та перевірити в дії.
Мені раптом забракло повітря, але я мовчала. Тобто є ще третій вид?!