- Частина магів виступила проти. Вони намагалися зупинити експерименти, ще коли виводили вовкведів. Решта - хотіли більше влади, більше сил, більше чудовиськ, що служитимуть їм. Ось тобі і розкол.
Він знову витримав довгу паузу - важку, таку, що ніби давила на груди. Таріон поглянув на мене так, наче вибирав, скільки правди я здатна витримати.
- Що за останній вид? - не стримавшись, запитала я.
- Наскільки мені відомо, він ще не готовий, - відповів жрець повільно, зважуючи кожне слово. - Для завершення їм потрібна кров… демона. І не просто демона. А одного конкретного.
Мої супутники - чаклун, аристократ і Дітор - синхронно обернулися до мене, наче хтось невидимий дав сигнал. Я ж лише стиснула пальці й холодно спитала:
- І чия ж саме кров?
Таріон не відвів погляду.
- Шагари.
Одне ім’я. А скільки ж у ньому було болю, відлунь, тіней. Здавалося, сам храм на мить зітхнув, а в грудях щось стислося в тугий вузол. Знову Шагар. Його постать останнім часом занадто часто прослизала в мої думки, мовби хтось навмисне тягнув нитки моїх спогадів.
- Спочатку вони хотіли викликати його, - продовжив жрець. - Але зараз це їм більше не потрібно. У них уже є той, у кому тече його кров.
І тут мене вдарило - швидко, боляче, наче удар блискавки під саме серце. Перед очима спалахнув образ: крамниця зброї в ельфійському міст… Оріде Аншагарський.
Невже? Дві тисячі років - для людей вічність. Для нас… мить. Та ще й в Забутті. І все ж - можливо.
Таріон ледве помітно кивнув.
- Здається, ти здогадалася.
- Так, - видихнула я. - Тепер я знаю, навіщо їм письменник. Але це означає лише одне: сам Шагар їм більше не потрібен. І про ризик виклику можна вже не хвилюватися.
Жрець заперечно хитнув головою.
- От тут я б не був таким упевненим. Є ті, хто досі марить силою. Викликати демона - для багатьох це спокуса, від якої вони ніколи не відмовляться. Для влади вони готові вирвати двері між світами. Навіщо їм військо химер, коли один демон здатен зруйнувати половину світу?
У скронях раптово спалахнув різкий, майже ріжучий біль після слів жерця. Я відчула, як у мені щось смикнулося - тонкий баланс між минулим і теперішнім дав тріщину. Те, що мало залишитися похованим у Забутті назавжди, знову простягало щупальця в цей світ.
- Половину світу… - повторила я майже не своїм голосом. - Вони навіть не уявляють, про що говорять. Я бачила, на що здатен Шагар. Бачила його у найгіршому стані, на межі божевілля. Війна - це ще м’яко сказано.
Кріст’єр, який до того видавався лише злегка напруженим, тепер зблід так, ніби з нього вмить витягнули кров. Вперше, здається, він усвідомив масштаб того, у що нас усіх втягнули. У що втягнули весь світ.
- Пробач, Ріда… - тихо вимовив маг. - Але якщо хтось дійсно вирішить викликати його… ти зможеш… ну… перемогти?
Питання зависло в повітрі, важке, як камінь, що балансує над прірвою й ось-ось зірветься.
- Перемогти? - я гірко всміхнулася, хоча радше оголила зуби. - Я ледве втримую себе. А ти питаєш про нього. Якщо ми зійдемося… від цього світу нічого не залишиться. Просто нічого.
- Але ж ти не сама, - озвався Дітор, нагадуючи про свої нові, ще не до кінця відомі сили.
- Так, - відповіла я, - і це робить усе лише гіршим. Троє “демонів” - і світ упаде швидше, ніж хтось встигне зрозуміти, що сталося. До того ж сила - це не все. Шагар… він інший. Особливий. І коли побачить тебе, Діторе, перше, що він забажає, - це вбити саме тебе.
- Він захоче помсти, - додав Таріон. - Саме тому ритуали з його кров’ю небезпечні. Не лише через химер. Через нього самого. Світ уникнув би цієї загрози, якби хтось не притягнув сюди одного разу демонів.
- Неможливо передбачити все, - видихнула я, здогадуючись, що жрець мав на увазі Мандрівника. - І перейматися тим, чого вже не змінити - марна витрата часу.
Ми всі мовчали кілька секунд - ніби кожен із нас почув відгомін кроків, які ще ніхто не зробив… але які вже починали наближатися. Хтось розумів, про що йшла мова, а дехто ні. Але всі усвідомлювали, який тягар навис над нами.
- А що заважає знайти цих магів і зруйнувати всі їхні плани? - нарешті подав голос до цього мовчазний Вір’єн. Він сидів осторонь так тихо, що хвилину тому я майже забула про його присутність.
- Те, що ніхто не знає, де вони перебувають, - відповів Кріст’єр. - Декілька разів на рік вирушають загони на їх пошуки, але в кращому випадку вони повертаються ні з чим. У гіршому… - він помовчав та додав, - не повертаються взагалі.
- Або переходять на їх сторону, - підвів підсумок аристократ, і його слова зависли в повітрі.