Ми всі мовчки з ним погодилися. Це траплялося частіше, ніж хтось готовий був визнати. Заборонена сила завжди вміла спокушати.
Жрець перевів погляд саме на мене. Його очі, спокійні й уважні, проймали наскрізь.
- То що ти плануєш робити далі? - спитав він.
Я видихнула та відповіла:
- Добратися до Триграду. А там… для початку відшукати Оріде. Якщо його ще не використали у своїх ритуалах. А ще… мені потрібно знайти одну людину - учня мага на ім’я Раміс. В нього має бути артефакт. Точніше частина. Яка не знаю, але важлива. Нарешті є можливість повністтю перекрити шлях до світу руріків.
- Хоча б якась добра новина. Що до іншого, вас замало для такої подорожі, - нарешті промовив Таріон, уважно оглядаючи наш невеликий загін.
- Якщо нас буде більше - привернемо забагато уваги, - відповіла я. - Нами й так кожен вартовий загін цікавився. А зайві очі зараз - це небезпека.
- Саме тому, - продовжив жрець спокійно, але твердо, - я дам вам проводжатого. З ним ніхто не посміє вас затримати.
- Скажи це пустельникам, - кинула я з усмішкою, сповненою сарказму.
- Пустельники вас більше не потурбують. Про них уже подбали, - запевнив жрець.
Усі разом - Кріст’єр, Дітор, Вір’єн і навіть я - здивовано глянули на нього. З його інтонації було зрозуміло: він не перебільшував і не хизувався. Це було сказано так, ніби питання пустельників уже давно вирішено й не варто нашої уваги.
- Але існують і інші, - продовжив Таріон, - хто бажає стати вам на заваді.
- Або навпаки - женуть нас уперед, - пробурмотіла я.
- Вони вас женуть, - відповів старий, - бо прагнуть якнайшвидше отримати частину артефакта.
- То, може, й справді краще не їхати до Триграду, - запропонував Кріст’єр.
- На жаль, ні, - похитав головою Таріон. - Артефакт має бути доставлений саме туди, куди ти, юначе, мусиш його доставити. І передати не просто комусь - а конкретній людині. Певен, ти це добре розумієш.
Він уважно подивився на Кріст’єра.
- Твій гільдійський медальйон… знак того, що ти людина Гільдії… ти втратив.
- І звідки ви про все це знаєте? - здивувався чаклун. Тон його голосу був різким, хоч у ньому відчувалося й занепокоєння, і щось схоже на страх.
Та жрець не дав перейти на звинувачення:
- Мені Бог розповідає, - спокійно промовив він. - Він бажає миру й спокою в цьому світі.
І, що найцікавіше, він не жартував. Йому справді дарована була сила чути голос свого божества. А я довіряла Таріону - можливо, чи не єдиному священнослужителю, якому могла довіряти.
- То хто він? - запитала я. Розпитувати, що за артефакт - марно, цією інформацією жрець не володів, інакше б вже сказав нащо він. - Сподіваюся, не якийсь старий, що ледь ходить.
Жрець усміхнувся.
- Ні. Молодий - десь вашого віку. І дуже кмітливий. Яжка, вийди, покажись.
З тіні, між двома колонами, де щойно не було нікого, ступив молодий чоловік. На ньому була довга сіра ряса, що м’яко ковзала по підлозі, не видаючи ані звуку. Вік - приблизно як у Дітора. Постава - легка, майже пружна. Але найбільше впадали в очі його волосся: густе, яскраво-руде, немов полум’я на світанку.
Я нарешті згадала де бачила його раніше.
Перший раз - у Лаорі, коли на місто накинулися химери. Другий - учора, в корчмі. Він сидів за столиком, що зливався з тінню, і, як з’ясувалося зараз - не просто спостерігав, а шпигував за нами.
Тепер, коли він стояв ближче, я помітила ще одну деталь: вуха. Гострі, але не дельфійські.
Не людина.
Не ельф.
І точно не випадковий бродячий бард.
-43-
Таріон не збрехав - пустельники більше нас не турбували. І я була майже певна: це було не рук справою жерця чи його людей. За цим стояв хтось інший, значно могутніший і, можливо, ближчий до нашого нового супутника, ніж він хотів показати. Але розпитувати Яжку я не стала. Довіра між нами ще не народилася, попри його привітність і м'які риси обличчя, що легко схиляли людей до симпатії.
Проте заперечувати очевидне я не могла: присутність Яжки змінювала усе.
Якщо нас і зупиняли на дорогах, то лише на мить - варто було варті побачити рудого, як їхній вираз обличчя ставав насторожено-стриманим, а потім - поспішно ввічливим. Нас пропускали без перевірок, без розпитувань, без підозри. Начебто сама його поява була достатньою рекомендацією, таємним знаком, який не потребував пояснень.
У селах, повз які ми проїжджали, нам залюбки продавали ще теплий хліб, свіжі фрукти, молоко і всім, що могли запропонувати. Люди замовкали при нашому наближенні, але варто було Яжці поглянути на них своїми медово-золотими очима, як вони розквітали усмішками, немов бачили старого доброго друга, а не незнайомця в плащі.