Єдиною доброю новиною було те, що оновлений організм Дітора - уже не зовсім людський - почав самостійно боротися з отрутою, нейтралізуючи її повільно, але впевнено.
Ми сіділи навколо вогнища, намагаючись заспокоїтися після всього пережитого. Полум’я потріскувало, кидаючи тремтливі відблиски на наші обличчя, й з кожною хвилиною погляд Дітора ставав яснішим. Але час нападу ми так і не знали - і це непокоїло сильніше, ніж сам напад.
- Потрібно згадати, коли саме тобі вперше стало зле, - тихо сказала я, переводячи погляд з Дітора на інших. - І хто тоді був поряд.
Хлопець задумливо насупив брови, намагаючись зібрати докупи події останніх днів.
До Гратадора він був абсолютно здоровий - жодного натяку на втрату контролю чи на ту дивну темну хвилю, що тепер раз по раз піднімалася в ньому.
Перший день після того, як ми залишили місто, теж минув спокійно.
Отже, якщо щось і сталося - то вже дорогою. Наприклад у трактирі, де ми залишились на ніч.
Я провела пальцями по переніссі, намагаючись вирити з пам’яті всі дрібниці. Думки крутилися хаотично, та раптом одна сцена спливла настільки виразно, що холодок пробіг уздовж хребта.
- Стривайте… - прошепотіла я. - Той маленький трактир кілька днів тому…
Кріст’єр підняв голову, насторожившись.
Дітор напрягся.
Навіть Вір’єн, який зазвичай зберігав байдужий вираз, прислухався.
- Пам’ятаєте ту дівчину? - продовжила я. - Чорнява, з косою.
Кріст’єр примружився:
- Та, що весь вечір крутилася біля Дітора?
- Вона, - кивнула я. - Надто усміхнена, надто прилиплива, і… занадто наполеглива для випадкової служниці.
Я чітко пригадала, як вона п’ять разів під приводом чогось нового підходила до нашого столу. Як схилялася над ним так низько, що її волосся торкалося його руки. Як ставила перед ним кухоль, хоч він уже мав свій.
І як Дітор, ввічливо, але твердо, відмовлявся від її залицянь - а вона ніби й не чула.
- Ледве відірвали її від нього, - пробурмотів Вір’єн.
Я ж пригадала, що лише завдяки Яжкі вдалося позбутися її присутності. Точніше завдяки здібностях рудого.
Яжка, що сидів трохи осторонь, лише знизав плечима:
- Вона поводилася дивно. Дуже дивно. Довелося трохи… вплинути.
Я зітхнула. Тепер пазли нарешті складалися.
- А наступного дня вже стало гірше, - завершила я вголос те, що всі подумки вже зрозуміли.
Навколо вогнища запала напружена тиша.
Тріснуло поліно, і темрява на мить ніби зійшла ближче.
- Ти думаєш, це вона? - запитав Дітор.
- Я думаю, що випадковостей було забагато, - відповіла я. - І що ти став мішенню не просто так.
Хтось вирішив усе ж таки прорідити наші ряди. І цей хтось, без сумніву, мав зв’язок із Сірою.
А може… може це зовсім не вона?
Давно про них не чула, але чому б ні - нас міг наздогнати й оуданський орден. Вони знали, як діяти тихо, майже невідчутно, наче тінь, що ковзає повз і не лишає по собі нічого. І цілком можливо, що ми вже перетнулися з ними, навіть не усвідомивши цього.
Я скосила погляд на Яжку - не з недовірою, радше з обережністю. Його очі кольору меду світилися у відблисках вогню, обличчя видавалося втомленим, але спокійним.
Та ні.
Не міг Таріон так нас підставити. Він знав точно - коли ми вирушили з Лаору, що несемо й хто за нами полює.
Він надто добре розумів ставки в цій грі.
Тож думку про те, що Яжка - ченець оуданців, я швидко й рішуче викинула з голови.
Повітря над вогнищем тремтіло від нічного холоду. Ми розставили магічні захисні артефакти, обговорили чергу вартування й нарешті лягли спати.
Між деревами шелестів вітер, ніби нашіптуючи невідомі імена. Десь далеко вили нічні звірі.
Попереду нас чекало ще кілька днів дороги - довгих, виснажливих і небезпечних.
І кожен із нас чудово розумів: наші вороги не відступили.
Вони лише чекали нового шансу вдарити.
***
Запах солоного моря, легкий вітерець і тепле сонце панували навколо. Я сиділа на порозі рибальської хати в невеликому селищі розташованій просто на березі. Хвилі ліниво накочувалися на пісок, а чайки десь удалині розривали тишу своїм криком. Ми зупинилися тут, аби зібратися з думками та обміркувати, як діяти далі.
Сіру ми так і не наздогнали - схоже, вона все ж таки встигла сісти на корабель. Про учня мага ми взагалі нічого не чули. Як нам поводитися далі в Триграді й до кого звертатися - залишалося загадкою. Недовіра до гільдії магів зросла не лише в мене - навіть у Кріст’єра з’явилися сумніви.