Поруч тихо скрипнула стара половиця, і біля мене присів Якжа.
- То що скажеш? - запитала я в нього несподівано навіть для самої себе.
- Це ти в мене питаєш? - він здивовано підняв брову.
- А ти бачиш тут ще когось? - я кинула на нього погляд, так, ніби він і справді міг когось не помітити.
Якжа трохи помовчав, а потім промовив:
- Треба дістатися до міста якомога непомітніше. А ще краще - взагалі таємно.
- Пропонуєш скористатися підземними переходами? - уточнила я.
- Саме так. І в місті зайве не світитися, доки не з’ясуємо, що там відбувається.
Я пильно подивилася на нього.
- Ти щось знаєш, але мовчиш. Що тобі повідомив жрець?
- Нічого, - похмуро відповів він. - Зв’язок з ним обірвався десь два дні тому. І це лякає.
Я нічого не сказала у відповідь. Такий перебіг подій лякав і мене. Тому далі ми просто сиділи мовчки, слухаючи море. Не знаю, скільки б це тривало, якби до нас не підійшов Дітор.
- У нас чергова проблема, - промовив родич напруженим, ледь стриманим тоном.
- Що цього разу? - запитала я, не відводячи погляду від обрію, де море зливалося з небом.
- Тут загін мисливців хоче поговорити з нами всіма, - додав хлопець після короткої паузи.
Мені довелося перевести погляд. Обличчя найманця було напружене: м’язи ледь стримувалися від гримаси, ніби ще мить - і він прийме бойову іпостась. Та я не ризикнула розпитувати подробиці зараз - Кріст’єр наразі залишився лише з аристократом. А навколо може переховуватись будь який ворог.
***
При згадці про мисливців у мене навіть не виникло здогадок, про кого саме йдеться. У думках поставали звичайні селяни - обурені, галасливі, готові вимагати пояснень за те, що ми на їхній території вполювали кроля. Я зовсім не очікувала нічого серйознішого за дрібну сварку чи чергову спробу виторгувати компенсацію.
Але на мене чекав неприємний сюрприз - це були оуданці!
Біля Кріст’єра стояв лише Вір’єн – двоє проти п’яти озброєних, спеціально навчених убивць. Проте натяку на бійку не було: зброї в руках ніхто не тримав, і жоден не робив загрозливих рухів.
- Що тут відбувається? - запитала я, розуміючи, що якби мисливці планували вбивство, чаклун і аристократ уже були б мертві.
- Ти Катарія? - звернувся до мене один із них.
Я здивувалася. Цим ім’ям мене не називали вже років п’ятдесят - занадто мало для ельфів, але цілком достатньо, щоб люди встигли забути.
- Так, - зізналася я. Ховатися не було сенсу, та й мені кортіло дізнатися, навіщо саме я їм потрібна.
- Є розмова… наодинці.
Я швидко окинула їх поглядом, уважно оцінюючи сили. П’ятеро проти однієї. Без “випускання демона” я могла й не впоратися - надто вже впевнено вони трималися, надто злагодженими здавалися їхні рухи.
- Добре, - після короткої паузи все ж погодилася я. - Де будемо говорити?
- Хоча б під тим дубом, - чоловік кивнув у бік самотнього дерева неподалік. - Так ти бачитимеш своїх, а я - своїх.
Я повільно кивнула, не зводячи з нього погляду. Отже, розмова справді мала бути наодинці. Але навіть наодинці в цій зустрічі було надто багато зайвих свідків і ще більше прихованих загроз.
- Що ти знаєш про перебування Сіри Дайліс? - перейшовши одразу до справи, запитав оуданець.
Якщо чесно, в мене ледь не відвисла щелепа. Питання було настільки несподіваним, що я на мить втратила дар мови.
- Наші шляхи розійшлися. Якщо спочатку ми йшли по її слідах, то в порту їх загубили, - відповіла я. - Навіщо вона вам? - одразу ж запитала, не даючи мисливцю змоги продовжити розпитування.
- Вона зрадниця.
Оце так несподіваний поворот подій.
- Тобто Сіра належить до вашого ордену? - повільно перепитала я, уважно стежачи за його реакцією.
- Належала. До недавнього часу, - в голосі чоловіка не було ні сумніву, ні жалю. - Вона зв’язалася з відступником, покинула нас, не виконавши завдання.
Холодок пробігся спиною.
- А завданням було вбити нашого чаклуна? - запитала я тихо, але прямо.
Мисливець ледь помітно посміхнувся - лише куточком губ - а потім подивився на мене своїми чорними, мов та безодня, очима. У цьому погляді не було ні тепла, ні співчуття - лише холодний розрахунок.
- Було. Та воно змінилося.
- А таке буває? - я знову здивувалася, не приховуючи скепсису.
- Так. Коли змінюються обставини.
- Подробиці.
Ця коротка фраза прозвучала радше як наказ, аніж як прохання. На мить здалося, що мисливець відмовиться, але він лише зітхнув і все ж погодився дещо прояснити.
- Нашим завданням було вбити носія певної крові. Але ми не вбиваємо просто так. І не дивуйся - це правда. Тож спочатку ми мали переконатися, що чаклун на ім’я Кріст’єр Фартанський і є тим самим нащадком. Та, на ваше щастя, замовник помилився. Отже, наразі йому нічого не загрожує… принаймні з нашого боку.