- Я відчуваю приховане “але”, - зауважила я.
- Так. Сіра знайшла справжнього спадкоємця.
- Оріде, - вимовила я вголос і запізно схопилася, усвідомивши, що, можливо, не варто було ділитися цією інформацією.
Мисливець уважно подивився на мене, і в його погляді промайнуло підтвердження.
- Саме він.
- То чому вона його не вбила? - запитала я, відчуваючи, як напруга стискає груди.
- Я ж уже казав - вона зрадниця. Відступник, з яким вона зв’язалася, готує черговий апокаліпсис цього світу. І саме тому вона нам потрібна.
- Як я вже казала, наші дороги розійшлися. Я й гадки не маю, де вона зараз. Хоч і сподіваюся знайти її в Триграді.
- Ми також, - коротко відповів він, а потім додав після паузи: - Але в мене до тебе є ще одне питання.
- Яке саме?
- Чи маєш ти зразок крові Шагари?
Схоже, ця розмова щойно перейшла на значно небезпечніший рівень.
Збрехати, що не маю її, дуже кортіло. Адже насправді зараз при собі зразка не було. А щоб дістатися до місця, де він зберігався, знадобився б не один місяць. Це вам не в сусіднє село збігати - це океан переплисти треба. Повний чудовиськ та аномалій.
- Вона недоступна мені зараз. І, передбачаючи наступне питання, - доступу до неї не має ніхто, - чесно відповіла я, уважно стежачи за його реакцією.
- Звісно, шкода, - задумливо мовив мисливець. - По крові ми б швидко знайшли Оріде. Але, якщо подумати, може, це й на краще.
Я мимоволі здивувалася, що він отак просто мені повірив. Надто вже легко. Надто без зайвих уточнень.
Чи, можливо, він володів силою розпізнавання брехні… і тому знав, що я сказала правду?
- І що ви плануєте робити далі? – продовжила розпитувати я в оуданця.
- Те саме, що й ви, - таємно пробратися в Триград і відшукати Сіру. Або, якщо пощастить, одразу Оріде.
- А якщо знайдете його… то що? Вб’єте? - прямо запитала я.
- Бажано було б, - без вагань відповів він. - Але… схоже, боги цього не бажають. Інакше він просто не народився б.
- На що ти натякаєш? - насторожилася я.
- Якщо ти помітила, в ньому чимало ельфійської крові. Саме вона добре приховує кров демонів.
Я мимоволі кинула погляд на Дітора. Цікаво, а що б вони сказали про нього?
Оуданець простежив за моїм поглядом.
- Його ми теж не плануємо вбивати, - запевнив мене мисливець.
І лише тепер я помітила, що один із оуданців - дівчина. Усе через їхній одяг, який приховував не лише зброю, а й саму сутність. Та, судячи з поведінки наших, вони її впізнали ще раніше.
- А планували? - запитала я, не відводячи погляду.
- Ні. Лише стримати його демонічну суть, щоб захистити цей світ. Але, схоже, ми запізнилися, і зілля було витрачено марно. Демон усе ж таки прокинувся.
Я стиснула пальці.
- Ти ж знаєш, що ані я, ані Дітор, ані Шагара не є демонами? А якщо в цей світ прийде хоча б один справжній… таких, як я, народиться ціла армія?
- Звісно, - кивнув він. - Але в цьому світі вас прийнято називати саме так. Здогадуєшся, через кого?
Я промовчала й лише ще раз зітхнула. Не знаю, чому нас так почали називати ще до приходу руріків. А от після війни… після війни все стало надто очевидним...
- То що ви робитимете, коли знайдете напівкровку?
Захищатимемо, - відповів він без паузи. - Принаймні доти, доки не стане зрозуміло, як діяти далі.
Я кивнула на знак згоди. Такий варіант, хай і тимчасовий, мене цілком влаштовував. Якщо Оріде перебуватиме під захистом мисливців, це дасть нам трохи більше свободи - часу й простору, щоб розібратися з артефактом, частину якого тягне за собою чаклун.
-44-
Триград. Величне місто. Єдине, що залишилося неушкодженим після війни.
Тут усе було так само, як і п’ятсот, і навіть тисячу років тому: ті самі кам’яні кріпосні стіни, ті самі прямі вулиці з рівними рядами будинків, той самий величний храм у центрі головної площі. Здавалося, час оминав це місце стороною, ніби сам простір оберігав його від руйнівних змін.
Камінь не потемнів і не потріскався, наче його ніколи не торкалися ні полум’я, ні облоги. Вежі здіймалися рівно й впевнено, без жодного нахилу, мовби їх не могли зламати ані війни, ані століття. Навіть бруківка під ногами зберігала дивну цілісність - стерта кроками тисяч поколінь, але не зруйнована.
І саме тому сюди знову тягнулися всі нитки. Саме тому кожен шлях, хоч як його не відхиляй, зрештою вів сюди.