- Але непомітно, - спокійно відповів Яжка.
Зі спокійного вигляду рудого склалося враження, що він знав, куди я їх привела. Принаймні здогадувався. Та розпитувати було не часу.
Я підійшла до дверей і тихенько в них постукала: тричі - перерва, один раз - перерва, і ще тричі. Чекати довелося недовго. Важкі двері відчинилися майже беззвучно - навіть не скрипнули, незважаючи на свій трухлявий, давно неживий вигляд.
На порозі стояв кремезний, лисий здоровань із жахливим шрамом через усе обличчя - від скроні до підборіддя. Рубець стягував шкіру, викривлюючи риси, і в тьмяному світлі ламп здавався ще моторошнішим.
- Ти?!!! - прошипів він, ледве стримуючи крик. У його голосі змішалися лють і здивування.
- Та не галасуй так. І не тримай гостей на порозі, - миролюбиво промовила я. - Краще впусти в дім, там і розповіси все, що думаєш.
Здоровань на мить затримав на мені погляд, ніби зважуючи рішення, а тоді відійшов убік. Я, не гаючи часу, зайшла всередину.
- А ви чого стовбичите? - буркнув він, зиркаючи на інших. - Хутко всередину! Нема чого світитися на вулиці.
Переступивши поріг і пройшовши вузьким коридорчиком із обдертими стінами, ми опинилися в залі, що зовні нагадував звичайну корчму. Звичайну - якби не контингент, що тут зібрався. Як кажуть у народі, “відброси суспільства”: крадії, шахраї, вбивці та інші представники сумнівних фахів. Дехто мовчки пив, дехто перешіптувався в кутках, ховаючи обличчя в тіні капюшонів, а дехто дивився на нас надто уважно, оцінюючи, зважуючи й запам’ятовуючи.
Приміщення було ледь освітлене: полум’я ламп мерехтіло, кидаючи ламкі тіні на стіни й роблячи обличчя відвідувачів ще більш хижими.
Перекинувшись кількома словами з малолітнім хлопчаком, який виконував тут роль прислужника, здоровань показав на один із вільних столиків і коротко наказав чекати.
Ми сіли й стали чекати. Здоровань же не поспішав до нас приєднуватися, а повернувся туди, звідки ми щойно прийшли, зникнувши в темному коридорі за непримітними дверима.
- Це місце - те, про що я думаю? - запитав Вір’єн, намагаючись зайвий раз не озиратися довкола. Його плечі були напружені, а рука мимоволі торкалася одного з мечів.
- Саме так. Не хвилюйся, тут ми в безпеці, - спокійно відповіла я. - Можеш у нашого проводжатого запитати.
- Нас тут не чіпатимуть, тим паче, що тебе, схоже, тут знають, - підтвердив мої слова Яжка, кидаючи швидкий погляд у бік коридору. - Але чи справді нам тут безпечно?
- Ще й як безпечно, - запевнила я, не підвищуючи голосу.
Я вже збиралася додати щось іще, та не встигла. Залу раптом прорізав гучний крик, від якого кілька відвідувачів обернулися, а розмови стихли:
- Оллі!!! Який крек тебе сюди знову привів?!
Я озирнулася, аби переконатися, що власниця цього голосу за останні сто років анітрохи не змінилася.
Я не розчарувалася - володарка цього місця справді залишалась саме такою, якою я її бачила востанне. Ті самі каштанові кудрі, що спадали живими хвилями на плечі, той самий допитливий курносий ніс, ті самі, ту самі вуха, які з першого погляду видавали в ній не зовсім людину.
Одягнена ж господиня була в щось неймовірно яскраве: строкате, наче зшите навмання або нашвидкуруч з залишених клаптиків різних тканин. Кольори різали око, але дивним чином пасували їй, підкреслюючи нестримний характер і зухвалу вдачу. Та попри всю цю показну легковажність вона залишалася небезпечною особою - з тих, хто усміхається, рахуючи твої слабкі місця.
- Привіт, Джаліта. Ти майже не змінилася, - майже не збрехала я. - Вирішила, що довге волосся тобі більше не заважає?
- Так. Мандрівки - у минулому. Зараз я займаю посаду голови “Рейдок”, тож можу дозволити собі трохи розкоші, - вона лукаво всміхнулася. - Але ти ж не просто так сюди навідалася?
- Звісно…
- Ходімо до моїх апартаментів, - перебила мене дівчина. - Там і розповіси. Залиш лише своїх кавалерів тут - у мене занадто мало місця.
Переконавши членів своєї команди, що тут вони в безпеці й навіть можуть поїсти, не боячись, що їх отруять, я рушила слідом за Джалітою, відчуваючи спиною десятки зацікавлених поглядів і добре знаючи: ця розмова не буде ані простою, ані короткою.
***
Сходи вивели нас у черговий довгий коридор із численними дверима, схожими одна на одну. Пилюка в кутах і слабке відлуння розмов, що просочувалося крізь стіни, робили його ще тіснішим і задушливішим. Кожен крок луною віддавався під скрипом половиць, наче коридор неохоче терпів чужинців.
У кінці коридору Джалі зупинилася й, не стукаючи, грубо відчинила останні двері, махнувши мені рукою додала: